Під вивіскою боротьби з бандерівщиною творилися мерзенні злочини.

Під вивіскою боротьби з бандерівщиною творилися мерзенні злочини.
На переломі 1944-45 рр. охорону однієї з ділянок радянсько-польського кордону забезпечувала 6-ша лінійна застава 13-го прикордонного загону військ НКВД. Начальником застави був лейтенант Важев Дмітрій Капітонович, що народився в 1916 році у Чкаловській (тепер Оренбурзькій) області. Росіянин, член ВКП(б) з 1940 року, освіта - 5 класів, за професією -токар, одружений. Проживав у м. Бориславі, сім'я на Алтаї. У військах НКВД - з 1937 року.

Як свідчать документи, Важев, не вважаючи доцільним вступати в сутички з відділами УПА, що в ці дні переходили кордон, вирішив бої з УПА замінити розбоєм і грабунками мирних селян, вдатися до звичного для себе способу спілкування з ними - вогнем і мечем. Отже, 10 січня 1945 року, під приводом переслідування „бандеровцев”, він та 15 його підлеглих перейшли кордон, увірвалися в польське село Плониське, спалили 14 домів і вбили 6 чоловік (в тім числі і 70-річного), які вибігали зі своїх домівок, що горіли. Крики, стогони, плач і мольба жінок та дітей злочинців не зупинили. Хоч вони добре знали, що бандерівців у селі немає. Не гребували „доблесні” прикордонники і грабунками в цій ситуації. Прихопили з собою на заставу трьох коней, три корови, двоє телят та інше майно. А привласнені Важевим підошви і годинник, які він відібрав у місцевого громадянина, були вилучені у нього вже під час обшуку.
Щоб виправдати скоєне, складають фіктивний акт про те, що спалення домів та інші злочини були здійснені після обстрілу прикордонної застави бандитами і виниклого згодом бою, в якому було вбито 40 бандерівців. У фальшивому донесенні доповідає про ліквідацію банди. Суд у першу чергу звинувачує його у недбальстві та бездіяльности, в наслідок яких він не тільки пропускав через кордон відділи УПА, але дозволив також „бандитам” Здовичу і Куничку втекти за кордон.
Здавалося б, що все тут ясно: завинив - відповідай за законом. Але більшовицька система не тільки передбачає, але і скеровує хід подій у бажаному і вигідному для себе напрямку. Проте запитань вистачає.
Злочин - 10 січня, арешт - 15 лютого. Чому? Вочевидь польську сторону заспокоїти не вдалося. Отже і суд має бути відповідним. І військовий трибунал військ НКВД Дрогобицької області робить своє засідання 25 квітня 1945 року відкритим, за участю прокурора і адвоката. Можливо і представники польскої сторони були запрошені. Чим не демократія?
І справедливість торжествує! За статтею 206-17 п.«б» КК УРСР Важева засудили до вищої міри кримінального покарання - розстрілу. І записали: „Приговор окончательный, обжалованию не подлежит». Мабуть, не звернули уваги, що суд - то був - відкритим. Отже: „Хай живе радянський закон!». І полякам пельку заткнули.
Але система пильнує, вона не спить. Вже 26 травня 1945 року «трійка» із військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі з сумнозвісним генерал-полковником Ульріхом у своєму визначенні, не дивлячись на повне підтвердження усіх злочинів Важева, але «...учитывая его беспорочную службу в войсках НКВД 1937 года й его раскаяние...» замінює йому розстріл на... 10 років виправно-трудових таборів. Без позбавлення прав і без конфіскації майна. Служба ж бо «беспорочная». А то, що у вироку було записано: «...за время своей службы проявлял бездеятельность й халатное отношение к исполнению служебных обязанностей...» ніякої ваги вже не мало і нікого не цікавило. Дальше - більше. 9 серпня 1945 року начальник УНКВД Дрогобицької області генерал-майор Сабуров (колишній партизанський командир) на підставі Указу від 07.07.45 зменшує термін покарання на 5 років - підпав під амністію. Але і цього мало. Можливості системи ще не вичерпані. Через депутата Верховної Ради РСФСР тов. Сіроткіна, Важев клопочеться про... помилування. Відчувши нахабну провокацію, система на посміховисько себе не віддала. 27 жовтня 1945 року клопотання було відхилено, що зрештою Важева не знеохотило. Він прекрасно знав, як діяти дальше. Готуються відповідні характеристики і «невиліковна хвороба» На шляху «туберкульоза» його чекав прогнозований успіх. 27 серпня 1947 року рішенням спеціального табірного суду він був звільнений у Барнаул, до родини і це відбулося незважаючи на категоричну резолюцію на необлікованій постанові від 11 серпня. 1945 року заступника прокурора Львівської області із спецсправ Коваленка. Резолюція вимагає: «Откзать за тяжестью совершенного преступления» -підпис - не читається; дата - 21 серпня. Але систему, яка набрала обертів - це вже не зупинило. 26 червня - захворів, 7 липня - попав у стаціонар колонії, без дати - акт лікарської комісії з висновком, що хвороба в умовах табору невиліковна. 11 серпня - висновок обласної комісії УМВД про скерування матеріалів до Прокурора, 11 серпня - постанова Прокурора про скерування їх до табірного суду, на якій вже згадана вище резолюція. Той, хто підписався під резолюцією, зрозумівши всю фальш затіяної гри на ниві хвороби, не захотів заплямувати себе схваленням шитих білими нитками матеріалів. А може й сумління заговорило? Отже, 21 серпня - резолюція. 26 серпня - визначення табірного суду - достроково звільнити. 27 серпня - дата звільнення. Вражаюча оперативність системи у вирішенні цієї проблеми. Феноменально! Іншим, кого система не захищала, такі „вибрики” не проходили. Одні, накопивши за місяці (а то й роки) десятки (а то й сотні) аркушів історії цієї хвороби, помирали, так і не дочекавшись запізнілого, деколи навіть позитивного, вироку табірного суду; іншим, як правило - політичним, і при більш тяжких формах цього чи іншого захворювання, просто визначали: „оставить без удовлетворения”. Це також закінчувалося смертю ув'язненого. А якщо декому (за побутовими статтями) і приходило визначення про звільнення, то до самого звільнення минало немало часу, необхідного для подолання багатьох перешкод як об'єктивного, так і суб'єктивного плану, для залагодження різних формальностей. Є всі підстави вважати, що польській стороні про хід описаних вище подій, та про визначення табірного суду щодо Важева, не повідомляли. Отже: хай живе гуманна радянська влада?!
Із архіву управління виконання покарань УМВС України у Львівській області: опис 113; 1947 рік; архівний №6; Пром. ОЛП-30; № особ. справи не вказаний. На довідці про звільнення (арк. 27 - обліков.) вказано - №5036