Віталій Стахов : Щоденник

Віталій Стахов / Щоденник

Записи

Націоналізм (Велика Книга Українців)

Додав:

Ярослав Оболонський

Націоналізм (Велика Книга Українців)

Життя - це Велика Книга

(народна мудрість)

Хто не хижак, той здобич

(ще одна народна мудрість)

Історію пишуть переможці

(загальновідомий факт)

Все що буде сказано нижче відноситься, звісна річ, лише до тих Українців, для яких Україна завжди була чимось більшим аніж просто територією для жратви, чимось більшим, ніж місцем, де можна добре заробляти і витрачати гроші.

Все що я скажу, стосуватиметься не тих, для кого теперішнє приниження України є втіленням їхньої давньої мрії, а тих, хто дійсно сприймає стан, в якому зараз знаходиться Україна, як катастрофу і особисту образу.

Націоналізм - це цілісне вчення, що спирається на міцний фундамент сучасної науки і передової суспільної практики. Націоналізм є суто матеріалістичним вченням, в якому немає місця для ідеалізму. Націоналізм - це світогляд, що знаходить своє підтвердження в реальній науці, а не теології.

Революційні зміни в нашу епоху охопили всі сфери життя: виробництво, науку, політику, відносини між класами, міжнаціональні відносини, духовне життя, культуру і побут. Змінюється і сама людина. В чому причина цієї революції, що переформатовує світ, всі сторони життя людини? Який зв'язок і взаємозалежність різних напрямів світового революційного процесу, що охопив всю планету? Які рушійні сили? До яких соціальних наслідків призведе глобалізація, що відбувається на наших очах? Куди рухається людство? На ці світоглядні, філософські проблеми відповіді потрібно шукати в рамках націоналізму.

Як виникла назва Україна? За часів Київської Русі наш народ називався Русинами, Русичами, Руським народом. Київська Русь була надзвичайно розвиненою за тогочасними мірками країною. У Європі лише Візантія могла змагатися з нами за рівнем культури, освіченості, багатства. Тому й не дивно, що для наших предків на всій Землі існувала лише одна Рідна і Неповторна Країна, навколо якої знаходилися дикі землі. Люди, що покидали Русь (купці, воїни) казали просто, що вони йдуть з Країни, а ті хто повертався, казали, що вони прямують у Країну. Так і виникла назва Україна - „У" плюс „Країна". З розпадом Київської Русі, Країною стали називати лише найрозвиненішу частину, вісь Чернігівське - Київське - Галицько-Волинське князівства. Та частина де зараз знаходиться Москва, вважалася малокультурною і нерозвиненою, тому прирівнювалася до диких земель. Теперішні кацапи донині комплексують з цього приводу, адже намагаються проголосити себе нащадками Київської Русі, хоча ніяких підстав в них для цього немає. Вони є всього лише нащадками тих диких народів, що платили Києву данину.

Україна оточена такими країнами: Кацапія (Кацапстан), Білорусь (напівзалежна від Кацапії країна), Польща, Словаччина, Угорщина, Молдова, Румунія. З півдня Україну омиває Чорне море, за яким знаходиться Туреччина.

Так вже повелося в історії, що країни які межують між собою рано чи пізно влаштовують війну - велику чи не дуже. Довелося й Українцям повоювати зі своїми сусідами. З кимсь менше, як ото з угорцями або румунами, а з кимсь більше, як наприклад з ляхами або турками. Та мабуть ніколи не знала Українська нація ворога лютішого за кацапів.

Хоча кацапи і називають себе слов'янами, але вони, безумовно, не є слов'янами в класичному розумінні, як, наприклад, Українці, поляки, чехи. Сучасні кацапи - це дика суміш угро-фінського, хазаро-іудейського, татаро-монгольського та кавказських етносів, плюс певна частка привнесених з України-Русі слов'янських генів.

За часів Київської Русі народи, що мешкали на території сучасної Кацапії були нашими данниками. На питання: „Чиї ви данники?", - кацапи відповідали: „Руські!". Ось так і заслужили вони право називатися руськими людьми. А згодом, щоб не плутати з Русинами, стали називати їх московитами (за назвою міста, що стало слугувати столицею кацапам). І лише за часів Петра Першого (який безпідставно забажав привласнити собі славу Київських правителів) отримали вони сучасну назву - росіяни. Ми ж, Українці, ще з часів тамтешнього царька Ваньки Лютого, називаємо їх кацапами. Назву таку дали їм Запорозькі козаки, за цапову бороду, яка була тоді в моді серед московитів. Кацап - „как цап". Тобто людина, що виглядає, як цап (по московському „козел"). А згодом Українці переконалися, що окрім цапових борідок, кацапи відрізняються і цаповою поведінкою.

В історії людства не було мабуть випадку, щоби один народ причинив стільки зла іншому народу, як причинили Українцям кацапи. Лише в ХХ сторіччі ця наволоч винищила більше 20 мільйонів Українців. Голодомори, розстріли, концтабори, масові переселення до Сибіру, чого тільки не виніс наш багатостраждальний народ. І всі ці злочини кацапи супроводжували лицемірними словами про дружбу між братніми народами. Хіба ж так чинять брати?!

Ворогами Українського народу, як і будь-якого іншого народу на цій планеті є жиди, або як вони самі себе величають - „богообрані". Особисто я не знаю чи існує всесвітня жидівська змова, а чи просто жиди мають унікальні за силою націоналістичні почуття, що черпають свою силу з дуже розповсюджених у світі жидівських релігій: іудаїзму і, особливо, християнства. Але факт залишається фактом: не маючи протягом тисяч років власної держави, жиди не лише збереглися, як нація, вони здобули величезні багатства, владу над багатьма країнами світу і відродили врешті-решт свою державу.

Можливо для багатьох це стане відкриттям, але творцями теорії та практики расизму не є Гітлер із Розенбергом. Це вчення створене кілька тисяч років тому жидівськими патріархами. І в основі його лежить не "Майн Кампф", а Талмуд, зокрема, так званий моральний кодекс "Шульхан Арух". Жидівський расизм ділить людей на богообраних, себто, жидів і решту - так званих гоїв. Згідно Талмуду тільки жиди мають душу розумної істоти і самим фактом своєї появи на світ забезпечують собі місце у прийдешньому Царстві Божому. Щодо гоїв - то вони мають душу тварини, себто, урівнюються з домашньою худобою і ніякого Спасіння не діждуться. Їх призначення - служити богообраним. За непокірність - смерть!

Жиди ніколи не володіли Україною (принаймні явно). Але вони завжди з великим задоволенням і матеріальною вигодою для себе прислуговували іншим володарям України: ляхам та кацапам. Тому й не дивно, що будь-яке Українське повстання проти загарбників супроводжувалося жидівськими погромами. Для жидів Українці завжди були лише гоями, і смерть навіть мільйонів гоїв не велика втрата, якщо на цьому можна заробити. Це завжди було принципом жидівської поведінки по відношенню до Українців. Діє цей принцип і зараз.

Націоналізм - це політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися.

Націоналізм, як почуття і рух найадекватніше окреслюється в рамках цього принципу. Націоналістичне почуття - це або роздратування, породжене порушенням принципу, або задоволення від його реалізації. Наявність якогось із цих почуттів спричиняє появу націоналістичного руху.

Існує чимало варіантів порушення націоналістичного принципу. Політичні кордони держави можуть не охоплювати всіх представників певної нації; або можуть включати не лише їх усіх, а й чужинців; можливим є й змішаний варіант: коли і всіх одноплемінників не охоплено, і до них ще долучаються представники іншої нації. Останній випадок є характерним для України. Так на території України проживає 79% власне Українців, інші 21% - це інородці, в основному кацапи. В такому регіоні України, як Крим, кацапи складають більшість населення. Багато їх також у Донецькій і Луганській областях, проте Українці все одно складають там більшість (принаймні поки що).

Колись в Криму, за часів Київської Русі існувало Тьмутараканське князівство населене нашими предками. Зараз ми маємо констатувати, що Крим після сторіч татарської, а потім і кацапської окупації перетворився на заповідник для українофобів.

Крім того велика кількість споконвічних Українських земель знаходиться зараз під владою чужинців. Так кацапські Бєлгородська і Курська області, а також Кубань - це історичні Українські землі, відібрані кацапами. Також велика кількість наших земель знаходиться під владою Польщі: Люблін, Хелм, Замосць, Ярослав, Пшемисль. Молдові належить Українське Придністров'я. У нашій відомій пісні співається про Україну від Сяну до Дону, саме на таких просторах і мешкали Українці. Однак після тривалого геноциду, який проводили проти Українців кацапи і поляки, ми втратили і наші землі, і більшість наших людей, що там проживали.

Утім, найбільш неприйнятний для націоналістичного почуття варіант порушення принципу: коли правителі політичної одиниці належать до нації, до якої не належить більшість підданих. Для націоналістів такий стан є найнестерпнішим порушенням політичних норм. Подібна ситуація може бути наслідком поглинення певної національної території більшою імперією або наслідком панування чужоземної групи. Це саме та ситуація, що ми маємо її в Україні.

24 серпня 1991 року Україна здобула формальну Незалежність, яку майже відразу Український комуняка-зрадник Кравчук здав кацапу Єльцину. В результаті Україна опинилася у так званому СНД (СНГ).

У 1994 році Кравчука змінив на посаді президента ставленик жидо-кацапських олігархів - Кучма. При ньому переважна більшість Українських підприємств опинилася в руках жидо-кацапських олігархів, а у Верховній Раді України більшість депутатів складали особи неукраїнської національності. В цей час широковідомими стають імена олігархів: Пінчука, Коломойского, Рабіновіча, Фельдмана, Червоненка, Тарути, Порошенка, Ахмєтова, Бродського, братів Суркісів, Мєдвєдчука та деяких інших. Серед них немає жодного Українця! В основному жиди і кацапи, плюс татарин Ахмєтов, молдованин Порошенко (хоча багато хто стверджує, що він жид молдавського походження), полукровка Юлія Тимошенко, яка намагається видати свого батька - вірменського жида Грігяна Владіміра Абрамовіча за латиша.

Період правління Кучми характеризується напруженою боротьбою між різними представниками жидо-кацапських угруповань за владу. Так свого часу, після вбивства журналіста Гонгадзе, проти Кучми виступили представники п'ятої кацапської колони в Україні: Сімонєнко і Мороз, яких підтримала Юлія Тимошенко (на той час віце-прем'єр). Нажаль у ці розборки за чужі інтереси виявилися втягнутими і деякі свідомі Українці, які в результаті найбільше і постраждали. Згодом Українців цинічно використали ще раз.

У 2002 році прем'єр-міністром України, за домовленістю з Кучмою став ставленик татарського олігарха Ахмєтова - білорус Януковіч. У 2004 році угруповання Кучми-Ахмєтова-Пінчука-Мєдвєдчука спробувало провести його на посаду президента України. В цій боротьбі їм протистояло угруповання Ющенка (який до моменту так званої „помаранчевої революції" вже майже 4 роки відвідував синагогу і мав контакти з сумнозвісним хабадником Асманом) до якого увійшли: жиди Червоненко і Зварич, молдованин (жид?) Порошенко, грузини Жванія і Аваков, їх підтримало і угруповання Тимошенко представниками якого були: жиди Бродський і Коломойскій. На заключному етапі боротьби за владу Ющенка підтримав представник п'ятої кацапської колони в Україні соціаліст Мороз.

Угруповання Ющенка цинічно використало прагнення Українців до Незалежності і спекулюючи на Українській (можливо) національності Ющенка захопило владу. В результаті прем'єр-міністром України стала полукровка Тимошенко (яку потім змінив бурят Єхануров), Порошенко став секретарем РНБО (його потім змінив на цій посаді кацап Кінах). Інші олігархи неукраїнської національності зайняли такі посади: Червоненко - міністр транспорту, Зварич - міністр юстиції (при тому, що сам Зварич не мав закінченої вищої освіти), Жванія - міністр з надзвичайних ситуацій, Аваков - голова Харківської держобладміністрації. Українофоби із соціалістичного табору отримали такі посади: Луценко - міністр внутрішніх справ, Баранівський - міністр сільського господарства, Ніколаєнко - міністр освіти.

Після цього відбувся певний перерозподіл майна на користь нового неукраїнського угруповання. Українці ж знову нічого не отримали. В Україні навіть не з'явилося жодного Україномовного телеканала! Бо безперечно ми не можемо вважати Україномовними телеканалами ті, на яких, в основному, звучить кацапська мова, а Українська існує лише у вигляді титрів, що не можливо роздивитися без бінокля.

Отже, націоналізм - це теорія політичної легітимності, згідно з якою етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти (можливість цього просто виключається самим принципом).

Звідки походять такі явища, як патріотизм, націоналізм і расизм? Що говорить про це сучасна наука?

Для вченого, людина - це в-першу чергу біологічна істота. І як будь-який біологічний вид наш вид підкоряється біологічним законам, в тому числі і генетично обумовленим поведінковим програмам. Однією з таких програм є поділ „свій-чужий". У людей програма „навчись впізнавати своїх" починає діяти дуже рано. Вже у віці кількох місяців дитина починає посміхатися своїм, а на чужих хмуриться, кричить. Пізніше цей пошук продовжується.

Спробуйте розділити дітей на кілька днів, на дві випадкові групи за будь-якою ознакою (зріст, колір волосся і т. д. ) - і вони відразу почнуть вважати партнерів по групі своїми, а іншу групу - чужими. У ставленні до чужих діти будуть виявляти більше негативних емоцій ніж у ставленні до своїх. Таким чином реалізується вроджена інстинктивна програма.

Впливу цієї програми ми піддаємося все життя, виділяючи своїх родичів, земляків. По відношенню до своїх, людина керується певними моральними принципами, які теж є інстинктивними, в той час як по відношенню до чужих ці принципи не діють. Це є нормальною природною реакцією, і ми, вчені, це визнаємо.

Біля клітки з мавпами сміється група людей. Що ж такого роблять мавпи? Ні вони не намагаються когось розсмішити - вони просто живуть своїм звичайним життям, майже не звертаючи уваги на людей. Що ж примушує людей сміятися? Люди бачать знайомі, „наші" рухи і міміку в карикатурному „не нашому" виконанні. І це не дивно. Багато тварин близьких видів карикатурні і бридкі один одному.

Візьмемо для прикладу два види чайок. Вони мають схожу зовнішність, і їх легко сплутати одна з одною не лише нам, але й самим чайкам. Заважає плутанині програма етологічної ізоляції видів: чайка іншого виду все робить не так, як очікується, вона неправильно виконує ритуальні рухи, за допомогою яких впізнається особина свого виду. Це викликає роздратування і схрещення чайок двох різних видів не відбувається. Повторюся - це називається етологічною ізоляцією близьких видів.

І часто виявляється, що чим ближчі тварини генетично, тим більш карикатурними вони здаються одна одній. Часто природній добір підсилює різницю в подібних видів, змінюючи місцями окремі пози ритуальних рухів. І не допускає таким чином змішування тварин, що належать до різних видів.

Та ж програма етологічної ізоляції видів може спрацьовувати і у різних підвидів одного виду. В такому разі поведінкова програма виступає як один із шляхів видоутворення.

Механізм етологічної ізоляції діє і серед людей. Ні для кого не секрет, що існує кілька підвидів (рас) людей. Морфологічна різниця між окремими расами людей, часто буває навіть більшою ніж між окремими близькими видами тварин.

Таким чином расизм є нормальною природною реакцією здорового організму. Цей ефект генетичних програм - одна з причин того, чому етологи не люблять писати про людину в популярній літературі: потім лише встигай відбиватися від нападів „захисників людства". Як правило, ці захисники не маючи змоги заперечити по-суті, оперуючи виключно науковими фактами, вдаються до релігійних фантазій - вони відмовляються визнати біологічну природу людини і проголошують про „божественну природу людини" на яку біологічні закони не розповсюджуються.

За що ж етологів піддавали злісним нападам, а подекуди і забороняли? За багато речей. За відкриття природи агресивності, за відкриття ієрархії, за відкриття первинної (інстинктивної), не людиною (і тим більше не богами) створеної моралі. Але найбільше етологів ненавидять за наукове пояснення расового і національного неприйняття між різними етнічними групами, на основі дії механізмів етологічної ізоляції близьких видів і підвидів. Ви здогадалися? Ну, звісно ж, при контакті з несхожими на нас людьми спрацьовує програма реакції на близький вид чи свій підвид, а саме - неприйняття. Людські раси відрізняються між собою більше, ніж деякі близькі види. У людини внутрішньорасова різниця, пов'язана з традицією, культурою, одягом і т. д. може бути настільки помітною, що інстинктивно сприймається як міжвидова. А різниця в мові? Адже вона є достатньою для повного або часткового нерозуміння. Багато видів птахів зовнішньо не відрізняються, але вони відрізняються формою своїх пісень. Це повністю вкладається в програми поведінкової ізоляції.

У відношенні до мови чітко можна виявити механізм реакції на видову і підвидову різницю: якщо мова зовсім не зрозуміла (для Українця це може бути англійська чи німецька) - вона нам просто незрозуміла; знайомі ж нам мови кацапів або білорусів - сприймаються нами як кривляння, пародія на Українську мову.

Деякі письменники - наприклад Лесь Поддерев'янський - одним лише включенням кацапізмів в Український текст викликали і викликають приступи сміху у мільйонів читачів. Тому негативна реакція на несхожих на нас людей неминуча для нас і абсолютно нормальна з біологічної точки зору. І негативне ставлення до змішаних пар теж. У расової і національної неприязні є вроджене коріння. Від цього нікуди не дінешся. Який з цього приводу більше п'ятдесяти років назад піднявся крик! „Етологи підводять природничо-наукову базу під расизм!". Що ж, не шановні крикуни, кричіть, але науково доведений факт залишається фактом. Расове і національне неприйняття має в своїй основі поведінкову програму (обумовлену генетично) розраховану на видову і підвидову різницю. Расизм - це природній, тваринний (а людина усе ж таки тварина, як би не намагалися це заперечити рясоносці) інстинкт. Отже расисти діють у відповідності з природною програмою, правильність якої є перевіреною не одним мільйоном років боротьби за існування. Так само як і націоналісти. Ми всі повинні чітко уяснити: існують нації, існує боротьба між ними, а значить буде існувати націоналізм. Якщо ж ми будемо придушувати (релігійними, пропагандистськими, силовими методами) в собі цей здоровий природній інстинкт, в той час як наші конкуренти, скажімо, жиди або кацапи, будуть його не лише оберігати, а й підсилювати патріотичним вихованням - ми вириємо собі могилу. Націоналізм - це такий же нормальний природній інстинкт, як і інстинкт продовження роду. Обидва ці інстинкти, за умов нормальної їх реалізації, забезпечують процвітання нації. Відсутність природного інстинкту є свідченням неповноцінності індивіда. Простіше кажучи, людина, що не відчуває любові до своїх і ненависті до чужих є хворою. І це соціально небезпечна хвороба. Сперечатися з хворими заняття марне. На сьогоднішній день наука не знає, як лікувати масу психічних розладів, в тому числі і відсутність патріотизму (адже тепер ми з вами знаємо, що патріотизм, націоналізм, расизм є лише вродженими поведінковими реакціями наявними у будь-якого нормального здорового представника людства). Для такого роду хворих в цивілізованих країнах прийнято використовувати примусову ізоляцію (ув'язнення за зраду Батьківщини), інколи позбавлення громадянства. В особливих випадках зрадників засуджують до страти.

До так званого космополітизму не можна ставитися, як до точки зору, що має право на існування. До космополітизму потрібно ставитися, як до небезпечної хвороби. Отримавши в свої руки створені в ХХ сторіччі засоби масової інформації космополіти розпочали процес знищення не лише окремих націй (денаціоналізація держав), але й білої раси.

Біологи завжди говорили і продовжують казати, як і у всіх інших видів на Землі, генетичне різноманіття людства, включаючи всі його зовнішні форми - найголовніший скарб, основа і запорука виживання і процвітання людства. Це засіб для майбутньої можливої адаптації людства до змін навколишнього середовища. Тільки максимальне збереження різноманіття, надійний шлях до процвітання людства.

Потрібно відмітити, що істинно расові війни майже ніколи не були помітним явищем в історії людства. Їх підміняли війни, в яких на перший план висувалися небіологічні відмінності між людьми - релігійні, політичні війні. В найбільш природному вигляді - це були війни міжнаціональні.

З чого починається Батьківщина? Одним з найбільших досягнень зоологів було розкриття природи територіальної прив'язаності, певної любові до Батьківщини, що виявляється у самих різних тварин. Серед хребетних вона є у багатьох видів риб (хто не чув про вірність Батьківщині вугрів), земноводних, плазунів (згадайте морський черепах), птахів і ссавців. Це явище було відкрито і вивчено на перелітних птахах, що покидають місце свого народження і летять за тисячі кілометрів, щоб через певний час повернутися.

В ході численних експериментів вчені з'ясували, що в основі „філопатрії" - любові до Батьківщини - у перелітних птахів лежать генетично запрограмовані механізми запам'ятовування в певному дитячому віці образу того місця, де птах в цей час знаходився, його координат і ознак. Механізм запам'ятовування - імпринтинг - нагадує фотографування: на певній стадії індивідуального розвитку, на заданий проміжок часу „фотоапарат" відкривається для експозиції. і те що він знімає, те й буде твоєю Батьківщиною на все життя. Від цього моменту для тебе не існує нічого кращого і дорожчого; її краєвиди, якими б вони не були в порівнянні з тим, що ти, птах, побачиш літаючи по світу, самі прекрасні; навіть запах Батьківщини - не можна ні з чим порівняти. Щоб з тобою не трапилося, куди б ти не потрапив, завжди повертайся на Батьківщину...

Багато зоологів вважає, що запам'ятовування Батьківщини характерне і для людини. Майже кожен з нас, якщо тільки його батьки безкінечно не переїжджали з місця на місце має свою маленьку Батьківщину. Ми любимо її підсвідомо, і вчити нас цієї любові не потрібно. Це маленька точка на карті, місце де я родився і провів дитинство. Об'єктивно кажучи, не гірше і не краще тисячі інших місць, але для мене - єдине і неповторне, яке нічим не можна замінити.

Образ цієї Батьківщини, її аромат, її звуки людина пам'ятає до самої смерті, навіть якщо з юності вона туди й не поверталася. Але повернутися тягне все життя, особливо в кінці. Вдалині від неї, все що з нею пов'язано хвилює. Згадали рідне село по радіо - і радісно чути. Почув в натовпі рідний діалект - і готовий кинутися на шию земляку, людині, яка більше нічим не примітна. А вже якщо з нею розговоришся, почнеш розпитувати, згадувати рідні місця - все готовий для неї зробити.

А чужій людині ми про нашу маленьку Батьківщину нічого цікавого розповісти не зуміємо, її не турбує наша розповідь. І як багато, з нашої точки зору, втратили ті, хто в силу різних обставин (постійні переїзди) не зумів зберегти в пам'яті образ Батьківщини, не реалізував свою інстинктивну програму...

Але у цієї програми є й інший бік: замінивши поняття маленької індивідуальної Батьківщини, всією територією України, людину за допомогою виховання дуже просто примусити і на неї перенести свою любов. Так з'являється Рідна Україна - велика країна, а в ній маса міст і сіл і всі вони РІДНІ! Заради процвітання цієї Батьківщини ми готові працювати, терпіти незгоди і готові померти захищаючи її кордони.

У більшості населення розширення поняття „Батьківщина" відбувається природно, само собою, адже предки людини, та й сама людина, були стадними тваринами, мали колективну територію своєї групи. І любили її, і захищали, навіть без всякого ідеологічного виховання.

Тому так легко корінного Україномовного Українця навчити любити Україну. І неможливо навчити чужинця щиро полюбити Україну.

Ще древні греки відмітили, що для апатридів (тобто чужинців, що не тут народилися) любов до Батьківщини - пустий звук (в них немає біологічно відміченої Батьківщини). У патридів (тих хто народився тут) з Батьківщиною все в порядку. І в час коли з'явиться загроза зовнішньої агресії саме патриди стануть на її захист, в той час як апатриди просто втечуть прихопивши майно.

Чому слугує помста? Реакція стада на крадіжку з його рядів одного з членів хижаком різна у різних видів. Багато травоїдних ссавців і різні птахи відносяться до цього, як до чогось не минущого: відбігли трохи в бік, заспокоїлись і продовжують своє життя. В момент атаки на стадо, хижак може бути підданий зустрічній атаці, але схопивши жертву, він більше нічим не ризикує. Інші види роблять коротку спробу відбити свого брата. Але варто хижаку трохи відбігти або відлетіти, як стадо припиняє переслідування.

А є види з дивною поведінкою: вони можуть годинами переслідувати хижака не даючи йому спокою. Всім знайомий приклад - ворони, якщо хтось схопив їхню подругу і потягнув вбік, її подруги скликають всіх навколишніх ворон, і ті починають з криками переслідувати хижака, не дозволяючи йому насолодитися здобиччю. І часто їм це навіть вдається: хижак врешті-решт кидає труп ворони і поспішає сховатися. Але після цього його неприємності не закінчуються. Тепер, де б він не з'явився, навколо злітаються ворони і піднімають ґвалт. Жити в таких умовах хижаку важко, а полювати просто безглуздо. Така поведінка ворон дуже ефективна. Хижак швидко засвоює, що ворону можливо легко упіймати, але з'їсти її непросто. Та ще потім і полювати не дадуть. Отже з воронами ліпше не зв'язуватися.

Багато видів мавп, теж не цураються помсти, переслідують хижака, що схопив їхню подругу і потім довго мстяться йому.

Людина виявляє ту ж тактику. Здатність до помсти об'єднує людей не лише коли вони піддалися успішній атаці хижака, але і в боротьбі між різними групами людей. Вчитайтеся в „Іліаду" і ви помітите такі картини: два війська стоять один супроти іншого і обмінюються словесними образами. Але ось від кожного війська наперед виходять по герою, і починають поєдинок. Як тільки черговий Патрокл загине, за його тіло розпочинається лютий бій, воїни починають гинути масово. Ця бійня продовжується поки одна зі сторін не заволодіє вбитим. Складається враження, що відбити тіло мертвого товариша - ледве не головна задача воюючих. А залишити поле бою з убитими товаришами в руках ворога - страшна і ганебна поразка для воїнів в усі часи і в усіх народів.

З точки зору здорового глузду, втрата вбитих вже ніяк не може бути суттєвою втратою в порівнянні з самим фактом їхньої загибелі. Отже тут ми маємо справу з інстинктивною програмою.

Я вже не кажу про таке розповсюджене явище, як кровна помста.

Якщо я вас не переконав, і ви продовжуєте шукати пояснення такій поведінці в області „високих духовних матерій", то я підкину вам для роздумів приклад, коли такі думки і почуття не виникали. Багато суспільних комах мають вроджені програми колективної помсти, куди більш складні і досконалі, ніж ті що існують у приматів. З ними можна познайомитися в прямому сенсі „на власній шкурі", вбивши біля гнізда ос, бджіл, мурах декількох з них. Так ось, серед них трапляються такі види, для яких відбити загиблого родича - свята справа, і вони не зупиняться ні перед якими жертвами. Більш того, деякі мурахи не лише забирають з поля бою загиблих, але і хоронять їх. Припускаю, що вони при цьому не думають про потойбічний світ в який відправляться душі померлих.

Таким чином ми приходимо до простого висновку: любити свій народ нормально і природно, так само як і не любити чужинців. Це природна реакція здорового організму. Патріотизм, націоналізм, расизм - все це прояви стародавнього вродженого інстинкту, перевіреного мільйонами років еволюції. Це ті прекрасні інстинкти, що забезпечують виду, расі, нації, перемогу в боротьбі за існування. Відсутність цих інстинктів, ми можемо розглядати виключно як хворобу, до того ж соціально небезпечну.

Нація потребує певної території, на якій її інтереси, її потреби і її закони будуть ставитися вище потреб інших націй. Цією територією є Батьківщина. Тільки нації, що мають свою захищену Батьківщину, можуть процвітати. Такі нації можуть співпрацювати з іншими достойними націями, що складаються з людей здорових, для яких не чужі понятті патріотизму, націоналізму і расизму. Космополіти ж заслуговують на тотальне знищення, як явно хворий, шкідливий, протиприродній і просто небезпечний елемент.

Нормальна нація не вибачає своїх кривдників. Здатність до помсти - запорука процвітання. Адже вибачаючи своїм ворогам, ми даємо їм зрозуміти, що нас можна кривдити безкарно. І значить несправедливість по відношенню до нас буде повторюватися безкінечно, аж до того моменту поки ми не дамо люту відсіч.

Націоналістичне почуття - це такий же необхідний інстинкт, як інстинкт самозбереження або інстинкт продовження роду. Добре тим у кого є ці інстинкти, і погано тим у кого їх немає. Бо неповноцінні індивіди, позбавленні здорових потягів самою природою приречені на вимирання.

Природа не буває доброю, так само, як вона і не буває злою. Природа раціональна. Так і в націоналізмі не потрібно шукати доброти або ненависті, бо сили свої він бере із природи. Націоналізм раціональний! Він забезпечує процвітання тим націям, що мають розвинені націоналістичні почуття, і прирікає на загибель нації в яких це почуття розвинене слабко.

Процвітає нація - значить процвітає і більшість представників цієї нації. Переживає нація занепад - значить і більшість представників цієї нації позбавляються повноцінного існування. Одне не мислиме без іншого!

„Демократія", „пацифізм", „гуманізм", „міжнародна солідарність" і т.д. - ось поняття які домінують у нас і яким надається таке прямолінійне і примітивне тлумачення, що втрачається будь-яке розуміння життєво важливих завдань нації. Цей нещасний підхід до всіх сподівань нації під кутом необ'єктивної точки зору вбиває будь-яку здатність вдуматися в справу об'єктивно, якщо вже ця справа суперечить якійсь із вищеназваних доктрин. В решті решт звідси випливає повне збочення і мети і засобів. Такі люди висловляться проти всілякої спроби національного повстання тільки тому, що повстання припускає насильницьке повалення хай і самого поганого, самого шкідливого для України уряду. Як же, це ж буде „злочином" перед „авторитетом влади". А в очах такого жалюгідного фетишиста „авторитет влади" є не засобом для досягнення мети, а самою метою. Для його нікчемного розуму цей жупел є абсолютно достатнім. Такий сухар стане на захист самої жахливої тиранії, що знищує його народ, тільки тому, що в цій тиранії для нього втілюється „авторитет влади".

Так і наш Український пацифіст поставиться з абсолютним душевним спокоєм до самої жахливої наруги над своєю нацією - навіть якщо вона буде йти від шовіністично налаштованих кацапів, - тільки тому, що для того щоб змінити цю ситуацію необхідно чинити опір, отже застосувати силу, а це, бачте, суперечить всім його уявам про дух мирного співіснування. Інтернаціонально налаштований Український соціаліст прийме як належне, якщо весь світ буде грабувати Україну. Він тільки й скаже: „забирайте все друзі, нам не жаль нічого, а особливо нашої держави". Він навіть не подумає про те, що грабіжників необхідно покарати, бо лише невідворотність покарання викликає в них повагу до чужої власності. А чому так? Та лише тому, що він Українець!

Це сумно, але це так. Щоб викорінити те чи інше зло, необхідно, перш за все, встановити і зрозуміти його.

Те ж саме стосується і певної частини Українського (чи може правильніше, недоукраїнського, або навіть неукраїнського) духовенства, яке явно зраджує сподівання Української нації.

І це все є наслідком недоліків національного виховання з молодого віку, а потім це є продуктом некритичного ставлення до тієї чи іншої абстрактної ідеї, що перетворилася на фетиш.

Виховання в дусі „демократії", „інтернаціонального соціалізму", „пацифізму" і т. д. набуло в наш час характер настільки винятковий, і настільки, можна сказати суб'єктивний, що воно вже повністю підкоряє все і цілковито визначає наш погляд на оточуючий світ. А найцікавіше те, що до дотримання „демократичних норм", „інтернаціоналізму", „пацифізму" нас закликають наші найлютіші вороги, які самі, якраз то, і не збираються дотримуватися цих принципів у стосунках з нами, а єдиною їхньою метою є прагнення перетворити нас, Українців, на стадо овець, не здатних до самозахисту ні в фізичному ні в морально-вольовому плані. Вони намагаються виховати в нас так зване „об'єктивне" ставлення до власної нації. Ось і виходить, що Український пацифіст, що суб'єктивно віддає себе своїй ідеї без залишку, не стане без тривалих роздумів на бік свого народу, навіть у тому випадку, коли народ його несправедливо і жорстоко переслідується. Український пацифіст спочатку буде довго і нудно шукати на чиєму боці „об'єктивна" справедливість, і буде вважати нижче своєї гідності керуватися простими почуттями національного самозбереження і національної самоповаги.

У Києві, цьому фокусі різних національностей стає особливо очевидним, що саме тільки Український пацифіст ставиться до долі своєї нації з тією ганебною „об'єктивністю", про яку я говорив вище, але жид ніколи не буде так відноситися до долі свого народу. В Києві стає зрозумілим, що лише Український соціаліст налаштований „інтернаціонально", в тому сенсі, що вміє лише клянчити і загравати перед „інтернаціональними товаришами". Кацапський соціаліст, вчиняє абсолютно інакше. Одним словом, стає зрозумілим, що нещастя лише наполовину приховуються в цих вченнях, інша половина - це продукт неправильного національного виховання, в результаті чого отримуємо значно меншу відданість своїй нації.

Щоб серйозно розпочати і завершити боротьбу за єдність України, необхідно на даному етапі, проводити жорстку і навіть жорстоку політику централізації (що особливо важливо, коли ми говоримо про Крим взагалі, і Севастополь зокрема). Для цього, перш за все, потрібно провести (не тільки де-юре, але й де-факто) єдину державну мову. Цим було б підкреслено принцип, принаймні, формальної приналежності до єдиної держави, а адміністративним органам надано було б в руки технічний засіб, без якого жодна держава взагалі існувати не може. Тільки таким шляхом можна було б виховати (в тому числі і через школу) традиції державної єдності! І ось для мене зараз безкінечно повчально констатувати, чому всього цього не сталося, або, краще сказати, чому це все не було зроблено.

Національна держава, сама собою, володіє великою силою самозбереження, навіть тоді, коли керівники держави виявляються абсолютно не на висоті. Держава однієї національності іноді, на протязі на диво тривалих періодів може витримувати режим поганого керування, не гинучи при цьому. Часто може здаватися, що в державному організмі не залишилося вже ніякого життя, що він уже помер або відмирає, і раптом виявляється, що приречений на смерть знову піднявся і почав подавати ознаки дивовижної незрівнянної життєздатності.

Зовсім інша справа така держава, яка складається з представників різних народностей, в жилах котрих не тече одна і та ж кров, а ще важливіше - над котрими не занесено один спільний кулак. Тут слабкість керівництва призведе не просто до зимової сплячки держави, тут вона розбудить всі індивідуальні інстинкти націй в залежності від їхньої крові і позбавить їх можливості розвиватися під егідою однієї могутньої волі. Ця небезпека може бути пом'якшена тільки з плином сторіч спільного виховання (яке необхідно запровадити, як можна раніше, не відкладаючи на потім), спільних традицій, спільних інтересів і т. д. Ось чому такі державні утвори, чим молодші, тим більше залежать від якостей своїх керівників. Більш того, часто вони бувають прямим творенням могутніх вождів і героїв духу, і нерідко після смерті свого творця вони просто розпадаються (прикладів в історії безліч: імперії Олександра Македонського, Чингізхана і т. д.). Минуть сторіччя, і все ж ця небезпека ще не зруйнована, вона знаходиться тільки в законсервованому стані. І як тільки слабкість керівництва скажеться дуже сильно, в той же час небезпека раптово прокидається, і тоді вже не допоможе ні сила виховання, ні самі високі традиції; над всім цим візьмуть гору відцентрові сили різних племен.

Якщо боротьбою за той або інший світогляд не керують готові до самопожертви герої, то в найближчому майбутньому рух цей не знайде і відважних рядових бійців. Хто бореться за свої особисті вигоди, у того не багато залишиться для спільної справи.

Для того щоб створити ці передумови, необхідно, щоб кожний розумів, що честь і слава чекають на прихильників нового руху лише у майбутньому, а сьогодні цей рух ніяких особистих привілеїв дати не зможе. Чим більше та або інша партія буде роздарювати посади і матеріальні блага, тим більша кількість сумнівних постатей попрямує в цей табір. Якщо партія ця має великий успіх, то політичні попутники, що шукають „хлібних" місць, нерідко так наповнюють її, що старий чесний працівник партії інколи просто не може її впізнати, а новоприбулі не сприймають самого цього старого працівника, для них він тепер вже „непотрібний" і "неактуальний".

Це означає лише одне - місія такого політичного руху вже вичерпана!

Мистецтво по справжньому великого народного вождя в усі часи полягало перш за все в тому, щоб не ділити увагу народу, а концентрувати її завжди супроти одного єдиного супротивника. Чим більш концентрованою буде воля народу до боротьби за одну єдину мету, тим більш привабливою буде сила даного руху і тим більшим буде масштаб цієї боротьби. Геніальний вождь зуміє продемонструвати народу навіть різних супротивників на одній лінії. Він обставить справу для своїх прихильників так, що навіть ці різні супротивники будуть виглядати по-суті ворогом однієї і тієї ж категорії. Коли народ бачить себе в оточені різних ворогів, то для більш слабких характерів це тільки дає привід до коливань і сумнівів у правоті власної справи. Як тільки маса, що звикла до коливань побачить себе у стані боротьби з багатьма супротивниками, у ній в той же момент візьмуть гору "об'єктивні" настрої і в неї виникне запитання: чи може бути так, щоб всі інші були неправі і тільки її власний народ або її власний рух були б праві? Але це вже означає початок паралічу власної сили. Ось чому необхідно взяти за одну дужку всіх супротивників, хоча б вони і сильно відрізнялися один від одного, тоді вийде, що маса твоїх власних прихильників буде відчувати себе так наче протистоїть лише одному єдиному ворогу. Це зміцнює віру у власну правоту і збільшує озлоблення проти тих, хто нападає на праве діло.

Українцям у цьому плані повезло. Нам не потрібно шукати того єдиного і ненависного всім порядним Українцям ворога. Цей ворог сам нас знайшов - це кацапи!

Лозунгом Української зовнішньої політики вже давно не було "збереження Української нації за будь-яку ціну", її лозунгом давно вже стало: "збереження миру з Кацапією чого б це не коштувало Україні". Якими виявилися результати такої „мудрої" політики всім відомо.

Якщо ми поставимо собі запитання, які ж фактори є найголовнішими для утворення і зміцнення держави, то ми повинні будемо коротко відповісти: здатність до самопожертви з боку окремої особи в ім'я загального добробуту. Те що це не має нічого спільного з матеріальними благами, зрозуміло вже хоча б з того, що люди ніколи не приносять себе в жертву останнього мотиву. Людина вмирає за свої переконання, але не дуже хоче помирати „за гроші". Ось факт. Поки Український народ протягом усього 2004 року вважав, що він бореться за ідеали, він виявляв чудеса витримки, коли ж в 2005 році, після „Помаранчевої революції" стало зрозуміло, що все що можуть запропонувати йому „нові" можновладці - це лише трохи більший „шмат ковбаси", нація махнула на все рукою. Наші „великорозумні" державні чиновники були щиро здивовані такою зміною настрою. Вони так і не зрозуміли, що поки людина веде боротьбу лише за ті або інші матеріальні блага, вона буде з усіх сил прагнути уникати шкоди для своїх здоров'я і життя, бо інакше буде неможливо скористатися отриманими благами. Подивіться, турбота про свою дитину робить героїнею навіть найслабшу з матерів. Так і в суспільному житті. Тільки боротьба за збереження отчого дому і Батьківщини, за збереження власної нації - лише така боротьба в усі часи і в усіх народів давала людям силу йти прямо на багнети ворога.

Не може бути державної влади як самоцілі. В такому випадку будь-яка тиранія була б священною і недоторканною. Коли влада використовує ті засоби, що в неї є, на те щоб привести націю до загибелі, тоді не лише правом, а й обов'язком кожного сина народу є бунт. Ну, а питання, де саме можна вести мову про подібний казус, вирішується не теоретичними дискусіями, а силою і успіхом. Кожна влада, безумовно, буде наполягати на тому, щоб зберегти свій державний авторитет, як би погано вона не виражала інтереси народу, і як би вона не зраджувала його на право і на ліво. Що ж залишається робити справжнім виразникам народних сподівань? Інстинкт самозбереження в такому разі підкаже народному руху, що в боротьбі за свободу і незалежність слід застосувати ті засоби, за допомогою яких сам супротивник намагається втримати панівне становище. Із цього випливає, що боротьба буде вестися „легальними" засобами лише до тих пір, поки влада тримається легальних рамок, але рух не злякається і „нелегальних" засобів боротьби, в разі якщо ненависна влада використовує подібні. При виборі засобів потрібно пам'ятати лише одне: збереження нації, ось найвища цінність, яка виправдовує будь-які засоби. Найвищою цінністю є, ні в якому разі, не збереження державної влади чи, тим більше, якогось уряду, а збереження народного начала. Якщо створюється таке становище, яке загрожує незалежності, або навіть самому існуванню народу, питання „легальності засобів" відходить на другий план. Нехай „господарі життя" хоч тисячу разів божаться „легальністю", а інстинкт самозбереження нації все одно визнає, що при існуючому положенні речей, священним правом народу залишається боротьба всіма доступними засобами. Тільки завдяки такому принципу змогли стати реальністю всі ті великі визвольні змагання проти внутрішнього і зовнішнього ворога, що сотні років вів Український народ.

Право нації руйнує право державних чиновників!

Якщо здається, що той або інший народ в своїй боротьбі за права людини програв, то це значить лише те, що він був занадто слабкий і недостойний, щоб зберегтися на Землі. Справедлива доля заздалегідь прирекла на загибель тих, хто не виказав достатньої готовності або вміння боротися за продовження свого існування.

Для слабких націй немає місця на Землі!!!

Нації, що не турбуються про свою честь, рано чи пізно втратять свою незалежність, що врешті решт буде лише справедливо, адже паскудні покоління, позбавлені честі не заслуговують на те щоб користуватися привілеями свободи.

Хто хоче залишатися боягузливим рабом, той не може мати честі, бо із-за неї неминуче доводиться вступати в боротьбу з тими або іншими супротивниками.

Якщо під час боротьби в нас вистачає мужності жертвувати найкращими своїми синами і доньками, то зовсім не гріх, після перемоги знищити своїх ворогів до сьомого коліна.

Коли народи на нашій планеті ведуть боротьбу за своє існування, коли в битвах народів вирішуються їхні долі, тоді всі міркування про гуманність і естетику, безперечно відпадають. Бо ці поняття взяті не з природи, а лише з суб'єктивної людської уяви.

Ось чому, коли та або інша нація повинна вступити в боротьбу за саме право існувати на цій землі, всі подібні міркування відразу відходять на другий план. Якщо вже ці уявлення ідуть врозріз з інстинктом самозбереження народу, якому доводиться вести таку жорстоку боротьбу, вони не повинні відігравати ніякої, хоч трохи помітної, ролі у виборі форм боротьби.

Вже Мольтке сказав відносно гуманності, що під час війни найбільш гуманним буде, як можна швидше знищити ворога. Бо чим безжалісніше ми воюємо, тим швидше закінчиться війна. Чим швидше ми знищуємо ворога, тим більш короткочасними є його страждання. Такою є єдина форма гуманізму під час війни.

Якщо ж ми зараз почнемо базікати про естетику і т. д., тоді доводиться відповісти тільки так: якщо на черзі ставляться питання про саме існування нації, це звільняє нас від всілякої турботи про красу. Саме некрасиве, що може бути в людському житті - це ярмо раба.

Лакмусовим папірцем на патріотизм є ставлення людини до Української мови. Хіба може прийти в голову Українського патріота думка, про те щоб зробити в Україні державною мовою китайську, польську, кацапську чи будь-яку іншу, окрім Української? Ні! Такого не може бути, тому що не може бути ніколи. В той же час патріот Китаю не заперечуватиме проти того, щоб китайська стала державною в Україні. Бо бажання розповсюджувати свою мову по всьому світу, нормальне для патріота будь-якої країни, що захоплюється культурою свого народу. Ось тільки чи має право китайський патріот встановлювати свої правила в Україні? Ні! І це стосується не лише китайців, а і циганів, поляків, жидів, німців, кацапів, чукчів і т. д. Україна - це Батьківщина Українців, а отже державною мовою тут може бути лише Українська. Принаймні до того часу поки ми не програємо остаточно війну і не перетворимося на безсловесних рабів.

Як скрізь і завжди в будь-якій боротьбі, так і в боротьбі за рідну мову всередині України є три групи людей: бійці, пофігісти і зрадники. Вже за шкільною партою помічається ця різниця. В боротьбі за рідну мову самим характерним є те, що емоції найбільше вирують саме в школі, де якраз і підростає нове покоління. Навколо душі дитини йде ця боротьба, і до дитини спрямований перший заклик: „Український хлопчик, не забувай, що ти Українець, а ти, дівчинка пам'ятай, що ти повинна стати Українською матір'ю".

Інколи мені доводиться бачити дивну картину, до групи людей, що розмовляють Українською мовою підходить якийсь кацап, і люди переходять на кацапський діалект. Я абсолютно не можу зрозуміти, звідки в них такий комплекс неповноцінності перед „великим братом". Коли мені якийсь недоумок нагло у вічі заявляє, що він не розуміє Української мови, то я, залежно від свого настрою, або раджу йому найняти перекладача, або просто б'ю у пику. Лише таким чином ми можемо інородців примусити вчити нашу мову (у фізіології вищої нервової діяльності це називається виробленням умовних рефлексів з негативним підкріпленням).

Народ складається головним чином не з учених. Тобто нам доводиться мати справу з величезною масою людей не здатних до логічного мислення. Народна маса часто коливається, ці діти природи легко впадають в сумніви, переходять із одних крайнощів в інші. Як тільки у нас промайнула хоча б тінь сумнівів у власній правоті - пиши пропало. Маса вже не в змозі вирішити, де починається неправота супротивника і де починається наша неправота. Маса наша, в такому разі, стає недовірливою, особливо коли ми маємо справу з супротивником, який не повторює такої дурної помилки (сумніви у власній правоті), а навпаки, систематично б'є в одне й те саме місце і без всіляких коливань звалює всю відповідальність на нас. Що ж тут дивного, якщо в кінці кінців наш власний народ починає вірити ворожій пропаганді, більше ніж рідній Українській правді? Біда ця стає ще більшою, коли мова йде про народ, що й без того легко піддається гіпнозу „об'єктивності". Ми, Українці, і без того звикли більше за все дбати про те, як би не зробити своєму супротивнику боляче. Ми думаємо про це навіть в тих випадках, коли небезпека дуже велика і коли мова йде про пряме знищення нашої нації. Це є хвороба! І ми повинні від неї вилікуватися, або загинути. Третього не дано!!!

Душа народу має, у багатьох відношеннях жіночі риси. Сувора логіка і здоровий глузд діють на неї менше ніж гра на почуттях. Народні почуття не складні, вони прості і одноманітні. Тут немає місця для особливо тонкої диференціації. Народ каже „так" або „ні". Він любить або ненавидить. Правда чи брехня! Правий або неправий! Народ міркує прямолінійно. У нього немає частковості.

Чим сильніше збрешеш, тим швидше тобі повірять. Маленькі люди швидше вірять великій брехні, ніж малій. Це відповідає їхньому дрібному розуму. Вони знають, що в малому і вони здатні збрехати, ну а занадто збрехати вони, мабуть, посоромляться. Велика брехня просто не прийде їм в голову. Ось чому маса не може уявити собі, щоб і інші були здатні на таку жахливу брехню, на занадто безсоромне перекручення фактів.

І навіть коли їм пояснять, що мова йде про брехню неймовірних розмірів, вони все ще будуть продовжувати сумніватися, і будуть вважати, що імовірно частина правди в цьому все ж таки є. Ось чому партії побудовані на брехні, завжди застосовують цей метод. Брехуни ці прекрасно знають слабкість народної маси. Збреши, тільки сильніше - що-небудь від твоєї брехні та й залишиться.

Ось факт: більше ніж через рік після президентських виборів, деякі Українці Донбасу продовжують вірити мерзенним казочкам „галубова прарока януковіча і дєви вітрєнкі" про колючий дріт, яким оточать поставлений на коліна Донбас, і про асфальт в який націоналісти Ющенко і Тимошенко закатають Одесу.

Але ж це брехня! Причому подвійна. По-перше: Ющенко і Тимошенко навіть близько не є націоналістами, чи хоча б патріотами України. По-друге: і на Донбасі, і в Одесі більшість жителів - це етнічні Українці, тобто кровні брати і сестри будь-якого Українського націоналіста! Чи ж можемо ми, націоналісти, ненавидіти свою рідню?

Читачів преси можна поділити на три групи:

1. Ті хто вірить всьому, що читає.

2. Ті хто не вірить нічому з того, що читає.

3. Розумні люди, які вміють критично поставитися до прочитаного, і відповідно, зробити власні висновки.

Третя група, складається з інтелектуально розвинених особистостей, яким вроджені якості і відповідне виховання дали змогу розвинути самостійне мислення. Ці люди намагаються скласти свою точку зору, все що вони прочитали, вони піддають перевірці і лише потім роблять практичні висновки.

Такі люди читають газету критично. Тут автору статей інколи доводиться нелегко. Пани журналісти відносяться до таких читачів дуже прохолодно. Для людей третьої групи не має великого значення, що написано в брехливих газетках. Цей круг читачів уже давно звик бачити в журналістові людину не надійну, продажну. Нажаль, однак, значення цих прекрасних людей, не в їхній кількості, а лише в їхній якості. І це дуже погано, адже в наш час коли розум - ніщо, а більшість - все, долю країни вирішує виборчий бюлетень, а значить перша, найбільша за чисельністю група людей.

Тому так важливо для проукраїнських партій серйозно працювати з газетами, та іншими засобами масової інформації. Бажаною для партії є можливість володіти популярною газетою, радіостанцією, телеканалом. Бо таким чином можна буде достукатися до людей не лише третьої, а й першої групи. Що стосується другої групи, то ці люди важко піддаються впливу засобів масової інформації і для них потрібно шукати інші засоби агітації (наприклад через їхніх знайомих - принцип що нагадує мережевий маркетинг).

Чи може колонія жити краще за метрополію? Навряд чи. Адже метрополії для того і захоплюють колонії, щоб „пити із них кров". Викачувати ресурси, кажучи іншими словами.

То чи може колонія, стати економічно процвітаючою не позбувшись залежності від метрополії? Ні і ще раз ні!

Тому так безглуздо і по дикому звучать слова недоукраїнських „політиків" про те, що Українська Національна Ідея річ не потрібна і шкідлива, а єдине, що потрібно розвивати Українцям, то це економіку, причому не просто економіку, а економіку зав'язану на Кацапію. Ви чули коли-небудь більший ідіотизм?!

Про яку успішну економіку може йти мова, коли Україна не здобула де-факто незалежності від триклятої метрополії? Коли кацапські „акули капіталізму" продовжують пити кров з України. Коли більшість Української власності знаходиться в руках неукраїнців. Невже ви дійсно вірите в те, що чужоземні загарбники будуть розвивати Українську економіку? Ага, і культуру вони нашу підтримають, і на розвиток Української науки грошей дадуть... Ви що, головою в дитинстві тяжко вдарилися? Бо тільки ідіот (вживаю слово не в якості лайки, а виключно як медичний термін) може вірити, що колоніальні господарі щиро піклуватимуться про корінні нації, що населяють територію колоній.

І порятунок Української економіки, а отже і зарплата кожного з Українських громадян залежить у першу чергу від того, наскільки швидко буде здобуто РЕАЛЬНУ незалежність від Кацапії.

Чому до цього часу не існує кордону з Кацапією? Бо те, що існує, кордоном назвати не можна. Наркотики, контрабанда, нелегали - ось що ми отримуємо із Кацапії. Чому ми терпимо на території України існування антиукраїнських організацій, що фінансуються Кацапією? Чому не віддано під суд тих хто закликав і закликає до розколу України? Чому? Чому?! Чому?!!!

Та тільки тому, що влада в Україні до цього часу належить перефарбованим комунякам. Подивіться на теперішніх правителів України, на цих недоукраїнців, що це як не маріонеточний уряд сусідньої Кацапії.

Не може бути і не буде квітучої економіки у колонії! Не може бути і не буде високих зарплат в Громадян України доти, доки не прийде до влади в Україні проукраїнський уряд, як свого часу прийшов до влади в Естонії проестонський уряд, у Чехії - чеський уряд і т. д.

Бо тільки Українська влада буде відстоювати Українські економічні інтереси. Неукраїнцям - це просто не потрібно. І це факт!

Чи повинні ми надати статус національних героїв національним героям? Чи повинні ми надати статус учасників визвольної боротьби учасникам визвольної боротьби?

Як дико звучать ці питання. І тим не менш ситуація в теперішній Україні саме така - дика. Бо інакше як можна пояснити безглузду і незрозумілу дискусію, щодо ветеранів Української Повстанської Армії (УПА), яких давно визнав Український народ, але вперто не хоче визнавати недоукраїнська (а може взагалі неукраїнська?) влада.

Ось факт. 9 травня 2005 року і президент Ющенко і прем'єр-міністр (на той час) Юлія Тимошенко на Майдані Незалежності лизалися з кацапськими загарбниками - ветеранами НКВД.

14 жовтня 2005 року коли на Майдані Незалежності своє свято відзначали ветерани УПА ні Ющенко, ні Тимошенко, ні будь-який інший державний чиновник високого рангу не вийшов привітати Українських героїв. Більш того Тимошенко заявила, що „треба розібратися" „з кожним окремо" ветераном Українських визвольних змагань, мовляв, „чи заслуговує" він на пошану від Української Держави? Слушно і гідно відповів на це один старий повстанець: „А чи не варто спочатку розібратися „окремо", хто така є сама Юлія Тимошенко, яким чином зароблені її чималі гроші і через що вона знаходиться в карному розшуку деяких країн?".

А міністр внутрішніх справ - соціаліст Луценко спільно з кацапською „шісткою" Вітренко зробив все можливе щоб завадити ветеранам УПА пройтися по Майдану Незалежності. Добре що прості кияни, вступилися за наших ветеранів, а то українофоби могли б їх взагалі побити! Чи ж це не дикість?!

Таке безперечно не могло відбутися, якби влада в Україні належала Українцям.

Нам доводиться рахуватися не лише з тими нелюдами, що мають злу волю, а й з тією безкінечно великою армією, яка складається з одного боку з пофігістів, а з іншого - з тих, хто зацікавлений у збереженні існуючого ладу. На перший погляд ті колосальні задачі, які ми поклали собі на плечі, можуть здатися безнадійними, але насправді велич наших задач приховує в собі і можливості їхньої реалізації.

Наш бойовий заклик стає сигналом, який збирає до наших лав все що є сильного в Україні. Саме велич мети відлякує нікчемних людей відразу або відсіює через деякий час, зате під наші синьо-жовті прапори збираються дійсно бойові особистості. Необхідно чітко усвідомлювати: якщо з одного боку ми бачимо концентрацію високої енергії і рішучості, а з іншого - масу інфантильних пофігістів, то меншість, що зібралася у першому таборі, завжди отримає гору на більшістю, що зібралася в другому таборі. Світову історію пише меншість, якщо тільки в цій меншості втілилися більша воля і більша рішучість. Велич завдань, що ми перед собою ставимо в очах багатьох ускладнює вирішення проблеми, але саме у цьому, насправді, закладено нашу перемогу. У величі нашого завдання якраз і закладено те, що в нашому таборі зберуться лише найкращі і найстійкіші бійці. В цьому підборі - гарантія нашого успіху. Кадри вирішують все!

Що ж це за велика мета, яку ми поставили? Звільнити Україну від кацапського впливу.

Як повинен готуватися до промови агітатор? Складаючи план кожної промови, потрібно заздалегідь уявити собі заперечення, які можуть виникнути у слухача і поставити собі за мету по ходу власного виступу розбити цю передбачувану аргументацію. Можливо навіть краще за все буде якщо ви відкрито наведете у своїй промові і тут же доведете їхню помилковість. Якщо перед вами чесний слухач, хоча й сповнений цими шаблонними запереченнями, то саме таким способом викладення матеріалу ви швидше навернете його на свій бік. Якщо тільки вам вдалося в ході власної промови розхитати вбиту неукраїнськими засобами масової дезинформації в голову цьому слухачу „премудрість", як ви вже наполовину завоювали його і в усякому разі він буде слухати вас більш уважно.

Багатьом людям не подобається багато читати, або слухати довгі промови. До таких людей звертаються мовою плакатів і лозунгів. „Я не нацист, просто я не люблю тарганів, щурів і кацапів!"

У нас, Українців, з кацапи є протиріччя лише в аграрному питанні - вони хочуть щоб ми лежали в землі, а ми хочемо щоб там лежали вони.

Якщо людина фізично слабка, то нерідко, саме завдяки цьому, вона буває ще й боягузливою. Тому, любі Українці, я закликаю вас займатися фізкультурою і спортом. Сильні громадяни - сильна нація!

Любити Батьківщину означає одночасно ненавидіти її ворогів!

Альтернативою Українізації є русифікація, а хто каже, що може задовольнити всіх - просто повія!

Взагалі масова пропаганда повинна вміти використовувати гучні лозунги з невеликою кількістю тексту.

Наші люди розучилися думати про майбутнє. І не лише України, а й своє власне. Звідси і проблема демографічної кризи.

Подумайте молоді Українці та Українки ось про що. Пройдуть роки і ви станете старими і немічними. Хто тоді подбає про вас? Правильно - лише ваші діти. Ви думаєте якщо ви народили одну дитину ваша старість забезпечена? Ми живемо у небезпечному світі, де з людьми трапляються нещасні випадки. Якщо ви втратите свою єдину дитину, якою жахливою буде ваша одинока старість?! То чи не варто, поки ви молоді народити кілька дітей. Це убезпечить вас від прикрих несподіванок. Бо якщо у вас двоє дітей - надзвичайно великий шанс, що хтось із них та залишиться жити, не дивлячись на всі вибрики долі. А якщо їх троє - ваші шанси достойно зустріти старість ще більше зростають. Народжуйте дітей, любіть своїх дітей і це окупиться вам сторицею!

Все своє життя я хотів бути, перш за все Українцем, і лише потім державним чиновником. Але ніколи в житті я б не хотів, щоб мене змішували, хоча б на хвилину з цими урядовими повіями, які в будь-яку хвилину готові продатися кожному, хто їх купує. Найбільш сумним є те, що саме цьому різновиду „державних мужів" поступово вдалося не лише підкорити собі тисячі по-справжньому чесних і мужніх слуг Української держави, а й заразити багатьох власною безвідповідальністю. Тих хто залишився вірним собі і не втратив честі, вони поступово витісняли і замінювали слухняними суб'єктами. А самі ці негідники ще мають наглість видавати себе за людей, що співчувають „національному руху". Чекати якої б то не було допомоги і підтримки з боку цієї частини бюрократів Українцям звісно ж не доводиться.

Звідки ж взялися в Україні ці гнилі „управлінці"? А вони насправді нікуди і не зникали. Все це ті комуняки, або їхні близькі родичі, що керували нами і за жахливих часів совдепії. Їм захотілося стати „легальними власниками" державного майна і для цього вони просто дещо змінили „колір", але від цього вони не стали більш проукраїнськими, адже комуняки, як відомо, бувшими не бувають.

Якщо наші державні дурники завжди і всюди самовдоволено розповідають, наче сучасна держава захищає життя і здоров'я своїх громадян, то це просто неправда. В дійсності ми маємо ситуацію коли громадянам доводиться захищатися від самих представників сучасної держави. І доки так звані „помірковані" закликають нас відповідати на підлі напади пацифістськими піснями, а не кулаками і палицями - ставитися до громадян України будуть як до бидла.

Одна людина занадто слабка щоб вирішити долю Держави. Тому ми, Українці повинні об'єднуватися в партії і громадські організації. На щастя в Україні існує кілька політичних партій націоналістичного спрямування. Я б радив Українцям вступати до цих організацій і приймати активну участь у політичній боротьбі. Це важливо і для Держави, і для Вас особисто, адже там ви матимете змогу познайомитися з більшим числом своїх однодумців. Ви також можете створювати свої невеликі організації (хто знає, можливо з часом вони стануть великими) що займалися б політичною і просвітницькою роботою. Найголовніше - це не бути пасивним!

Сильні більш за все міцні своєю самостійністю!

Всякий дійсно великий успіх в області зовнішньої політики з залізною необхідністю призводить і до аналогічних успіхів в області внутрішньої політики. А з іншого боку, серйозна спроба відродження нації на зовнішній арені не можлива, якщо цьому не передує зміцнення національної ідеї всередині держави. Якщо країна починає серйозну боротьбу за свою національну незалежність, то це неминуче приводить до зростання національної самосвідомості, до зміцнення національних почуттів, що в свою чергу не може не збільшити спротив по відношенню до антинаціональних елементів всередині країни. В звичайний мирний час народ досить спокійно витримує такі порядки і терпить таких правителів, яких ні за що не стане терпіти в період національного піднесення. В цей благословенний час люди повертаються спиною до антинаціональних керівників, а часто і виявляють їм жорсткий супротив.

Нашому народу не вистачає достатньої школи зовнішньої політики. Саме головне, що ми повинні пам'ятати, це те, що зовнішня політика є лише засобом для досягнення мети, сама ж мета полягає в одному - користі для власного народу. Зовнішня політика може і повинна виходити з того чи буде та чи інша дія корисною для України чи нанесе більше шкоди. Це єдиний критерій з якого потрібно виходити. Всі інші критерії - партійно-політичні, релігійні чи особисті інтереси державних чиновників відпадають повністю.

І тепер ще дивуються, чому наш народ не такий, яким він міг би і повинен би був стати. І тепер ще голосять з приводу того, що весь світ бачить в нас рабів, слухняних собак, що зі вдячністю лижуть руки тих, хто тільки що побив нас. Ми визнаємо, звісно, що теперішня поведінка нашого народу дуже сильно заважає тому, щоб в нас побачили цінних союзників. Але значно більшою мірою цьому заважає ганебна поведінка нашого керівництва. Якщо після кількох сторіч неймовірних утисків наш народ все ще демонструє недостатній потяг до свободи, то вина за це лежить на розбещеності наших правителів.

Провадити активну зовнішню політику і знайти собі цінних союзників ми зможемо лише тоді, коли за кордоном стануть по іншому оцінювати якості нашого народу. Але ще більше для цього нам потрібно, щоб в Україні нарешті з'явилося керівництво, що буде сприймати себе не як наймита чужих держав, не як збирача податків з власного народу, а як герольда національної совісті.

Коли народу нашому вдасться створити собі уряд, що побачить свою місії в цьому, то не знадобиться десятиріч, як смілива зовнішня політика нашої держави, зможе обпертися на таку ж сміливу волю народу, готового до боротьби за власну Незалежність.

Люди визначають межі державних кордонів, і самі люди їх змінюють. Якщо тому або іншому народу вдалося підкорити собі дуже великі території, це зовсім не зобов'язує інші народи до того, щоб довічно визнавати цей факт непорушним. Це доводить лише те, що завойовник в даний момент був достатньо сильним, а решта народів були достатньо слабкими, щоб це допустити. Право даного завойовника базується лише на його силі.

Чи повинні Українці приймати участь у масових акціях на захист своїх прав? Безумовно! Більш того, скажу, що це конче необхідно! Адже такі заходи дають змогу нам нагадати про те, що ми, Українці, ще існуємо в Україні.

Ігнорування подібних заходів в умовах коли наші вороги постійно нагадують масовими акціями про себе, сформує в суспільстві неправильне уявлення про те, що більшість поділяє погляди наших ворогів, раз вже вони постійно збирають групи своїх прихильників на наших вулицях і площах.

І тут я знову повертаюся до думки, про необхідність об'єднання Українців в проукраїнських партіях і рухах. Зараз, в той небезпечний час в якому ми живемо, тільки об'єднаними зусиллями, ми Українці зможемо відстояти власні інтереси і Конституційні права, які вперто ігнорує недоукраїнська влада.

Колись вождь більшовиків Ленін стверджував, що „з усіх мистецтв найважливішим є кіно". В сьогоднішніх умовах найважливішим мистецтвом необхідно визнати телебачення. Важко відшукати людину, яка б абсолютно ігнорувала це явище.

Таким чином, саме телебачення є найбільш масовим засобом пропаганди, а значить і найголовнішим полем ідеологічної боротьби. Відсутність в Україні на 15 році Незалежності жодного загально Українського на 100% Україномовного телеканалу, свідчить лише про одне, Україна безнадійно програє ідеологічну війну з Кацапією. Якби наші „державні мужі" мали хоч крихту розуму або патріотизму, вони б знайшли можливість, навіть за рахунок державного бюджету виправити цю недоречність. Але поки що ми констатуємо відверту незацікавленість з боку влади в розвитку Українського телебачення. Це може вже в найближчі роки, призвести до дуже негативних, і я б навіть сказав, катастрофічних наслідків.

Ворожа ідеологія, що насаджується за допомогою ворожих засобів масової інформації в голови представників нашої нації, до того ж, у більшості своїй, позбавлених патріотичного виховання загрожує підривом самих основ нашої Держави.

Величезним недоліком старих ідеологів Українського націоналізму була їхня зацикленість на християнстві. Вони так і не зрозуміли, того очевидного факту, що християнство - ця релігія створена і поширена по світу жидами, абсолютно суперечить самому духу Українського націоналізму.

Я згадаю тут лише такого відомого ідеолога як Донцов. Сучасний Український націоналіст не може читати „Націоналізм" Донцова без іронічної посмішки. Фактично, ми маємо справу з примітивною спробою запхнути Українську Національну Ідею у вузькі і абсолютно не пристосовані для цього рамки християнства. Коли ж Донцов намагається критикувати матеріалістичний світогляд, посмішка читача переходить у нестримний регіт. Це відбувається в першу чергу, через те, що положення, які Донцов (і ті кого він критикує) вважає матеріалістичними, такими не є. Фактично ми спостерігаємо спробу одного вузьколобого ідеаліста критикувати інших, не менш вузьколобих ідеалістів. Це нагадує мені суперечку між прихильниками християнства і ісламу. Така ж зацикленість на власних фантазіях, що не мають нічого спільного з реальним життям. Таке ж безглузде апелювання до своїх „священних" книг, таке ж безпросвітне животіння у вигаданому уявному світі. Безперечно, Донцов намагався створити засади справжнього націоналізму - природного, тобто націленого на боротьбу за виживання нації, або як називав його сам Донцов - войовничого націоналізму, але, чи то через брак природничо-наукової освіти, чи через отримане ним в дитинстві збочене християнське виховання, ця спроба вийшла просто жалюгідною.

Тому ми маємо зараз просто переступити через цей ідеалізм, який не приніс Українському націоналістичному руху нічого, крім розчарування, і почати свій рух вперед на основі кращих здобутків світової філософської і політичної думки.

Талановитим критиком християнства і духовним попередником Адольфа Гітлера був видатний німецький філософ Ніцше. Він незаперечно довів шкоду християнства для людства. Він показав, що воно було лише породженням ницих жидівських інстинктів, їхнього потягу до виживання, що набув нездорових і збочених рис. Абсурдність же жидівської віри була доведена видатними дослідниками природи, серед яких я назву лише кількох, чиї імена стали знаковими (нехай вибачить мені решта велетів розуму): Копернік, Бруно, Галілей, Ньютон, Дарвін, Павлов.

Рештки християнської „святості" зруйнували письменники-атеїсти, такі наприклад, як Лео Таксіль або Марк Твен.

Після цього будь-які спроби апелювати до „християнських цінностей" виглядали просто як свідчення інтелектуальної недолугості, і не могли викликати ентузіазму у мас, особливо у освіченої частини.

Тому сучасний Український націоналізм за своєю природою атеїстичний, адже завданням своїм він проголошує звільнення Української Нації від фізичного і духовного рабства, хто б його нам не нав'язував. Сама історія України вчить нас тому, що якщо національний визвольний рух проводиться під християнськими прапорами - він приречений на поразку.

Історія питання. Іудаїзм виник на початку І тисячоліття до н. е. під час об'єднання жидівських племен (вважається, що їх було 12), які в той час тільки-но оселилися на території, що відповідає сучасній Палестині.

Основним релігійним документом іудаїзму є Тора, або П'ятикнижжя - перші п'ять книг Біблії: Буття, Ісход, Левіт, Числа і Второзаконня.

Пізніше Тора була доповнена книгою Суддів і книгами Царств, які в перекрученому вигляді викладають історію стародавніх євреїв, Писаннями, Книгами пророків та іншими творами.

На початок 100 року до н. е. всі ці документи склали Біблію. У І ст. до н. е. був завершений переклад Біблії на грецьку мову, який зветься Септуагінтою. Згодом рабини відредагували текст. Відредагований текст називається Масоретським. Рабини також написали список коментарів до Тори - Талмуд.

В середині І сторіччя нашої ери в жидівському середовищі виникло християнство. Від іудаїзму християнство запозичило Біблію, яка дістала тут назву Старого заповіту. До Старого заповіту християни додали Новий заповіт, який у християнському варіанті часто розміщують під однією обкладинкою зі Старим заповітом називаючи все це Біблією.

Новий заповіт складається з чотирьох євангелій, книги Діянь апостолів, двадцять одного Послання апостолів і Апокаліпсису, або Одкровення Іоанна Богослова.

Останнім часом, християнські пропагандисти повернулися до методів агітації, які використовувалися за часів конаючої Римської Імперії, а саме розпочинати знайомити жертву з християнством не зі Старого, а з Нового заповіту, в якому богообраність жидів не вип'ячується на передній план.

Жиди за свою історію створили чотири великі „релігії":

1. Іудаїзм, який і зараз залишається головною релігією Ізраїлю. Іудаїзм, як ми переконалися був попередником християнства.

2. Християнство. І помиляються ті дурники (а зустрічаються ще й такі), що вважають ніби Христос проти жидів, бо насправді - це потужний жидівський чинник, за допомогою якого вони денаціоналізують світ, позбавляючи людей віри у власні сили і у власний народ, підмінюючи це тупою вірою у Христа. Але ж Христос - це лише син жидівського боженьки Ягве (Саваофа)! Не дивно, що християнство запозичило від іудаїзму Біблію, ту саму Біблію, що проповідує богообраність жидів!

3. Комунізм. Виник тоді, коли очевидною стала криза християнства, та й взагалі релігії. Прикриваючись матеріалістичними і атеїстичними гаслами комуняки вперто боролися проти того ж таки матеріалізму (знищуючи генетику і кібернетику) і проти атеїзму (вводячи замість культу старих мертвих богів, культ нових живих червоних богів). Насправді комунізм ніколи не був матеріалістичною ідеологію, він був ідеологією абсолютно ідеалістичною, ворожою вільнодумству і здоровому глузду. Назвати комунізм атеїстичним - це те саме, що назвати чорне - білим! Воістину найкраща брехня - це нагла брехня! Можна лише подивуватися цьому збоченому і хитрому жидівському розуму. Прив'язавши поняття матеріалізму і атеїзму, до комунізму (що за своєю суттю не є ні матеріалістичним, ні атеїстичним) вони спромоглися дискредитувати вільнодумство, яке завжди було найбільшою загрозою їхнього панування над світом.

4. Коли ж люди почали розуміти злочинність комуністичної ідеології, на світ було напущено нову напасть: космополітизм. Він характеризується такими процесами, як:

а) глобалізація - забезпечує безперешкодне пограбування країн сіоністами і вивезення капіталів у Ізраїль і США;

б) лібералізм - під маскою якого відбувається тотальна пропаганда усіляких сексуальних збочень від банальної проституції до педерастії, педофелії і содомії, що тягне за собою не лише моральну деградацію нації, але і фізичне її знищення через розповсюдження таких хвороб як СНІД, причому у зростанні аморальності намагаються несправедливо звинуватити вільнодумців - атеїстів і матеріалістів, а як „альтернативу" аморальності пропонують християнство, яке ніколи не було моральним!

в) висунення такого абстрактного терміну, як „політична нація". До чого приводять спроби утворити „політичну націю" ми нещодавно побачили на прикладі Франції, де відбулися масові заворушення афро-арабських зайд, спрямовані проти корінного французького населення.

Хтось може не погодитися з такими висновками. Основні заперечення: іудеї ворогували з християнами, християни з комуністами, комуністи з космополітами.

Поясню: по-перше безглуздо вважати, що жиди - це єдиний організм. Як і в будь-якої нації серед них бувають різні люди, що можуть переслідувати різні цілі, або ж шукати різні засоби для досягнення однієї мети. Отже вся та ворожнеча, була боротьбою за лідерство між різними жидівськими угрупуваннями, що по різному бачили засоби для досягнення основної біблійної жидівської мети - всесвітнього панування. Але, на чолі всіх чотирьох вищезгаданих рухів стояли жиди, і жиди отримували найбільші переваги в разі перемоги того чи іншого руху. По-друге: серед жидів, як і серед інших націй є ті хто слугує мозком, і ті хто слугує руками. Доступ до інформації для цих груп може відрізнятися. Що знають лідери, не завжди знають виконавці, і ці виконавці можуть сприймати деякі вчинки своїх вождів як зраду. Хоча насправді, то лише зміна стратегії.

В своєму аналізі ми повинні оперувати фактами. А факти свідчать про те, що після завоювання Іудеї римлянами, коли жиди були поставленні на межу виживання, вони, створивши християнство, не лише вижили, а й зруйнували Римську Імперію. Більш того, вони спромоглися нав'язати всім європейським народам в якості священної книги Біблію, ту саму, що сповідує богообраність жидів. Це автоматично зробило жидів супер нацією, нацією над націями! Коли ж криза релігії досягла свого апогею (після великих відкриттів дослідників природи Коперніка, Галілея, Бруно, Ньютона, Дарвіна), жиди подарували людям псевдоматеріалістичну ідеологію - комунізм, який виявився лише ледь заретушованим християнством, і який, в повній мірі, повторив всі злочини християнства (комуняцька червона інквізиція, що переслідувала вільнодумців, виявилася не кращою і не гіршою за класичну інквізицію Торквемади). Після виродження комунізму, під маскою розповсюдження демократії (яка мало чим нагадує класичну демократію Стародавньої Греції, в якій права корінного населення ставилися на порядок вище прав чужинців), розпочалося насадження космополітизму з усіма його пороками.

З уроків біології ми знаємо, що подібні види не можуть довго займати одну екологічну нішу. Рано чи пізно, якийсь із них - той що виявиться більш пристосованим, витіснить свого конкурента. Це ми і спостерігаємо на прикладі чотирьох жидівських „релігій". Кожна з них живиться людським глупством, кожна з них є конкуруючою по відношенню до іншої у боротьбі за ідіота-прихожанина. І кожна з них зайнявши панівне становище намагається знищити конкурента всіма доступними засобами.

І всі разом вони бояться і тому ненавидять вільнодумця-вченого, який своєю працею робить людей розумнішими, а значить зменшує „боже стадо".

Таким чином Україна сьогодні виявляється затиснутою між двох ворожих таборів: з одного боку наш історичний лютий ворог - Кацапія (не важливо яка: біла, червона, блакитна чи зелена); з іншого боку - організоване жидівство, ворог хитрий і підступний, який з перемінним успіхом діє в Україні вже кілька сторіч (пригадайте, які характеристики давав жидам Тарас Григорович Шевченко). Як ми маємо діяти за таких умов? На мою думку, на сьогоднішній день, найбільшу загрозу для України являє Кацапія, і це смертельна загроза. Тому максимум своїх зусиль ми повинні сконцентрувати на боротьбі саме з цим супротивником. Але і жидів треба тримати в умі. Було б доволі не погано, якби нам вдалося зіштовхнути лобами ці два ворожі до нас табори, тим більше, що кацапський царьок Путін і сам не долюблює жидів (згадайте долю деяких тамтешніх олігархів жидівської національності) і, зрозуміло, що й жиди платять йому тією ж монетою. „Розділяй і владарюй", - казали римляни в ті часи коли ще мали силу, не зіпсовану жидівською християнською вірою. Думаю, ми маємо прислухатися до думки цих блискучих політиків і хоробрих воїнів.

То ж як повинні ставитися націоналісти до релігії? Відповідаю прямо: зі зневагою! Релігія - це опіум для народу, а церква - це небесна корчма, де людина пропиває свій розум. Однак, якщо нам, Українським націоналістам випаде нагода владарювати над іншими народами, то безумовно, ми повинні насаджувати серед своїх підданих віру в Царя Небесного, і в те, що будь-яка влада (наша влада!) від бога. При цьому абсолютно немає значення, що це за бог.

Тотальна пропаганда релігії, серед підкорених народів, традиційно поєднується зі знищенням природничих наук. Мовою загарбників це називається гуманітаризацією освіти. Знищити все, що може сприяти науково-технічному прогресу нації! Замінити це словоблудством. „Відродимо духовність!" - кричать, приховуючи іронічну посмішку, хазяї своїм рабам. „Нам потрібні економісти, юристи, філософи, філологи і богослови," - продовжують володарі зомбування своїх рабів. Адже такі „духовні" люди не зможуть створити ані атомної бомби, ані суперкомп'ютера, ані продуктів генної інженерії. „Духовна" країна може лише довічно слугувати сировинним додатком для розвинених країн. Тому на кожну відбудовану церкву в Україні приходиться закрита бібліотека або школа. Тому в школах зменшується кількість годин відведених на вивчення фізики, хімії, біології, Української мови. Замість цього водяться всілякі християнські етики, європейські вибори, уроки футболу. Це все явні ознаки того, що влада в Україні слугує не інтересам Українського народу.

Тому найкращі Українські спеціалісти в області природничих наук вже давно працюють за кордоном, а в Україні залишилися лише гуманітарії, які нікому не потрібні ні тут, ні, тим більше, там. І гуманітарії розвивають тут „духовність", поки справжні вчені будують велич чужих держав. В останні кілька років Україна вже не може експортувати за кордон „мізки" з огляду на їхню повну відсутність. Тепер вона експортує тіла: молодших наукових співробітників, що виконують в закордонних лабораторіях чорнову роботу, яку вже гребують виконувати навіть китайці і індуси; робочих на плантації і будівництво; прислугу; і, звісно, повій!

Багато людей обдурені брехливою пропагандою настільки, що вважають, наче з Українською наукою все нормально. Але це відверта брехня. Українська наука вже давно померла. В Україні не залишилося жодного вченого світового рівня. Про найкращих і найвідоміших на сьогодні Українських вчених: Олега Кришталя і Платона Костюка мало хто чув навіть в Україні. Про інших Українських „вчених" і про те чим вони зараз займаються, навіть соромно згадувати. Тому й не дивно, що Україна не має жодної Нобелівської премії і не буде мати, доки країна не змінить своїх пріоритетів, з абсурдної „духовності" на реальний розвиток науки і техніки. А це відбудеться лише тоді, коли влада в Україні буде належати Українцям, що будуть зацікавлені в розвитку своєї країни!

Ще сам Нобель, винахідник динаміту, розумів всю абсурдність гуманітарних наук. Тому він заснував премії за досягнення в області: фізіології і медицини, фізики, хімії і лише одна премія належала гуманітаріям - з літератури.

Нобелівські премії миру та за досягнення в області економіки були створенні після смерті Нобеля - всупереч його заповіту і носили явно кон'юктурний характер.

Склалося так, що Українці зреклися власних богів (Перун, Дажбог, Велес), і замість того щоб пропагувати серед Українців атеїзм, ми пропагуємо жидівську релігію - християнство, основними книгами якого є Старий Заповіт (проповідує богообраність жидів) і Новий Заповіт (закликає людей всіх національностей до покори жидівському богу Ягве і його сину від жидівки Маріам Ісусу Христу). Більш того, багато Українських „націоналістів" виступають за ще більше насадження цієї жидівської віри у всіх сферах життя Української нації. Страшніший злочин проти Українства навіть важко уявити!

Ми повинні пояснити людям, що з появою християнства людство не стало кращим, з його зникненням людство не стане гіршим. Рясоносні бізнесмени намагаються застовпити за собою монополію на моральність. Але ж, це просто абсурдно! По-перше: релігія - це найбільша брехня на світі, а брехня завжди аморальна. По-друге: етологи давно вже довели існування первинної, тобто інстинктивної моралі, як у людей, так і в наших близьких родичів - людиноподібних мавп. Крім того, людина використовуючи свій високорозвинений інтелект створила писані правила поведінки у суспільстві, прикладами яких є кримінальний і цивільний кодекси, або Конституція. І попи тут абсолютно ні до чого. Так само як і далай-лами чи муедзини.

За правду потрібно боротися, а коли треба - то і воювати. Ось чому атеїзм (на боці якого правда) завжди войовничий.

Люди, що пов'язані з релігією поділяються на дві великі категорії:

1. Аморальні цинічні типи, що наживаються на людській тупості. Вони самі не вірять в бога, але активно нав'язують цю віру довірливим дурникам. В цю категорію потрапляють всі високопоставлені служителі культу і переважна більшість „святих" шарлатанів невисокого рангу, а також державні чиновники, що використовують релігію у власних корисливих цілях. Попи завжди із задоволенням (і не безкоштовно) освячували всілякі злочини проти людства, проголошували моральними політиками і чесними бізнесменами великих крадіїв бюджетних коштів, їхніх кумів, звичайних вбивць і ґвалтівників, кого завгодно, аби тільки цей „мораліст" не забував жертвувати частину награбованих коштів на „божі потреби".

2. Дурні на яких наживаються. Вони ж „боже стадо", „вівці, що потребують пастиря", „раби божі". Не дуже приємні епітети, але вони точно відображають місце цих людей у житті.

І якщо других ми ще можемо спробувати переконати у абсурдності релігійних вірувань, то з першими не варто і намагатися. Вони й так не вірують! Для них релігія - це курка, що несе золоті яйця і вони не стануть її різати.

Обмежений розум віруючого не може змиритися з думкою про безкінечність Простору і Часу. Віруючому потрібен творець, що прогулюється між райськими кущами і мимохіть створює Всесвіт, Сонячну систему, Землю, людину.

Приклад мого спілкування з віруючими, що самі не читали Біблії, чи інших „священних" книг засвідчує одну стандартну брехню, що вбили в їхні голови. Дискусія виглядає так (спочатку говорю я):

- Простір безмежний, так само як і Час.

- То що ж було на самому початку?

- Не було самого початку, адже Час і Простір безкінечні.

- Звідки ж з'явився наш Всесвіт? (Таке питання виникає тільки у найрозумніших із віруючих, більшість обмежується питаннями типу: „звідки взялася людина?", чи, в найкращому випадку: „звідки взялася Земля?").

- Із Великого Вибуху. Спостереження показують, що лінії у спектрах усіх відомих галактик (за винятком кількох, найближчих до нас) зміщені у червоний бік. Це явище названо червоним зміщенням у спектрах галактик. Логічно припустити, що цей ефект зумовлений рухом галактики зі швидкістю υ у напрямі від спостерігача. У 1929 році Е. Хаббл встановив, що чим більша відстань галактики r від спостерігача, тим її швидкість більша. Сказане записується у вигляді закону Хаббла:

υ = Н r

де Н - стала Хаббла. Зі спостережень випливає, що Н = 50 км/с * Мпк. Поділивши праву і ліву частини цього співвідношення на υН, дістанемо хаблівський час:

t_H = r/ υ = 1/H

При даному значенні сталої Н маємо t_H ≈ 19 мільярдів років. Тобто близько 19 мільйонів років тому всі галактики розпочали свій рух наче з однієї точки. Таким є орієнтовний вік нашого Всесвіту.

У 1965 році було зроблено ще одне надзвичайно важливе відкриття: виявлено потоки радіовипромінювання, які приходять до Землі з усіх напрямків. Це так зване реліктове (залишкове) радіовипромінювання показало, що в минулому температура у Всесвіті була дуже високою (понад 10 мільярдів кельвінів). Зменшилася вона з часом, завдяки розширенню Всесвіту.

Аналізуючи все це, фізики й астрономи дійшли висновку, що одним із початкових етапів розвитку Всесвіту був Великий Вибух. Уже розроблено теорію народжування і взаємного перетворення різних елементарних частинок при надвисоких температурах в момент Великого Вибуху і відразу після нього. Зокрема, з'ясовано, що саме тоді синтезувалася основна частина гелію, наявного у Всесвіті, - ще до того, як у різних ділянках Всесвіту розпочалося відокремлення окремих згустків речовини і формування з них галактик, а в них - зір і зоряних скупчень. Скрупульозний підрахунок вмісту гелію в атмосферах зір і в міжзоряному середовищі якраз і став ще одним дуже переконливим доказом правильності уявлень про Великий Вибух.

Більшість віруючих замовкають із широко роззявленим ротом ще на початку лекції, абсолютно нічого не розуміючи. Однак найбільш просунуті, ті яких служителі культу найкраще „надрочили" примудряються вичавити із себе запитання:

- А що було до Великого Вибуху?

- Я не знаю на це відповіді, принаймні зараз. Але наука не стоїть на місці, і я на відміну від Вас, вчуся, значить відповідь рано чи пізно з'явиться. Наука завжди знаходить відповіді на питання, що турбують людство. В цьому принципова різниця між наукою і релігією - наука може відповісти не на всі питання; релігія не може правильно відповісти на жодне з питань.

- Ось бачите, якщо Ви цього зараз не знаєте, значить бог існує, тому що це він створив Великий Вибух.

- А хто створив бога?

- А його ніхто не створював, він існував вічно.

- Тобто Ви вважаєте, що якийсь дурнуватий божок з німбом над головою може існувати вічно, а Безкінечний Простір і Безкінечний Час не може?

Тут віруючий, як правило замовкає не знаючи, що відповісти. І дійсно дивно, як це так, задрипаний божок може існувати вічно, а Безкінечний Простір, виявляється, потребує людиноподібного творця! І чи під силу нікчемному божеству створити таку грандіозну річ, як Всесвіт? Хіба не абсурдні думки вкладено в голови віруючих попами, дервішами, муедзинами, далай-ламами та іншими служителями культу?! А що як нормальна психічно- здорова і освічена людина вдумливо прочитає таку галіматью, як Біблія чи Коран?! Ось чому служителі культу завжди були ворогами освіти. А за часів Середньовіччя обивателям навіть заборонялося читати самим Біблію. Мартін Лютер був першим хто переклав її з незрозумілої масам латині на німецьку мову. І церква відразу втратила величезну кількість прихожан! Релігійна „духовність" тримається виключно на людському глупстві і незнанні! Найбільший розквіт релігійної „духовності" був у Європі за часів Середньовіччя, коли переважна більшість населення не вміла навіть читати і життя народу було таким жалюгідним, що більшість не доживала навіть до сорока років. Найбільший розквіт „духовності" в новітній історії ми спостерігали на прикладі Афганістану в якому правили дикі і неотесані таліби. Ми прекрасно пам'ятаємо, що це було за правління і чим воно закінчилося!

Однак, як люди раціональні, ми не можемо викидати Українця із національно-визвольної боротьби лише за те, що він підпав під вплив тотальної попівської пропаганди. Ми маємо дати такому Українцю шанс працювати на свій народ, але при цьому не допускаючи його до керівних посад в проукраїнських партіях і рухах, а також у всіх сферах державоуправління і бізнесу. Крім того ми повинні розвернути якнайширшу пропаганду атеїзму серед Україномовного населення, для тих же слабкодухих і інтелектуально недорозвинених Українців, що нездатні обійтися без віри в Супер Домінантного Самця (роль якого власне кажучи і виконує бог), потойбічні сили і загробне життя - існують наші етнічні Українські боги (взяти хоча б того ж Перуна).

Націоналіст має мислити раціонально, бо лише людина з таким типом мислення може перемогти в боротьбі за своє існування і виживання своєї Нації.

Чи вдасться Українцям позбутися такої нездорової релігії, як християнство? Вірю що так. Чи вдасться Українцям взагалі позбутися всіх релігій? Знаю що ні. Завжди знайдеться категорія людей, що в силу власних психологічних особливостей буде схильною до містичних вірувань. Що ж, і в цьому можна знайти певну користь. Найменшу огиду у мене викликають прихильники рідновірря. Хоча я і вважаю його глупством, але це наше - Українське глупство. Це робить рідновірря найменш шкідливим для націоналістичного руху. І навіть по своєму корисним. Адже в союзі з рідновірами буде легше викорінювати християнство.

Який державний устрій є найбільш прийнятним для України? Який завгодно, аби він був Українським! Тому перше, що повинні зробити націоналісти в разі свого приходу до влади - це повернути в паспорт графу національність. І заборонити неукраїнцям претендувати на місце депутата Верховної Ради або президента.

Особисто я є прихильником парламентсько-президентської республіки, але не в тому вигляді, який існує зараз.

Особисто я вважаю, що за президентом необхідно зберегти звання головнокомандувача збройних сил, і залишити за ним право одноосібно призначати: міністра оборони, голову служби безпеки України і секретаря Ради Національної Безпеки. Всіх інших міністрів включно з прем'єром вибирає парламент.

Президента, як і парламент обирають терміном на 4 роки. Президентом України не можна бути більше 2 термінів. Вибори президента і парламенту проводяться з різницею у 2 роки. Це дозволить Українцям частіше впливати на керівництво України. Фактично кожні 2 роки Українці зможуть підкориговувати напрямок розвитку країни.

Суддів Верховного Суду парламент обирає терміном на 4 роки, після цього на склад суддів ніхто впливати не може, аж до наступних виборів. В разі, якщо той чи інший суддя не зможе з якихось причин виконувати свої обов'язки, заміну йому виберуть самі члени Верховного Суду. Це зробить Суд в Україні дійсно незалежним ні від президента, ні від парламенту.

Необхідно прибрати саме поняття недоторканності, як неконституційне. Всі Українці в першу чергу громадяни України, а вже потім президент, депутат чи суддя. Всі Українці рівні перед Законом! Жодних винятків!

Українці! Любіть один одного, допомагайте один одному. Допомагайте один одному, навіть якщо ненавидите, один одного!

Наша сила - в єдності! В ній запорука нашого успіху, наш порятунок і процвітання. Завдяки національному колективізму ми пройдемо через віки, окріпнемо і підкоримо світ!

Національна єдність - це мета, але вона ж і засіб для досягнення мети. Ось в чому сенс, до чого необхідно прагнути. Все інше - вторинне, воно прийде само собою.

Допомагайте один одному, не бійтеся, що Вас назвуть націоналістами, не бійтеся протекціонізму - це наш головний інструмент. Більше співпрацюйте з людьми близькими Вам за кров'ю і за генами, тільки своїм одноплемінникам ви можете довіряти.

Формуйте свої національні кадри. Кадри - свята святих. Вони вирішують все! Кадри сьогодні - це наше завтра. Кожен університет, кожен факультет, кожна кафедра повинні готувати наші національні кадри.

Готуйте Українську молодь прийняти естафету поколінь. Хай кожне покоління неукраїнців стикається з нашою потужною обороною. Кожен раз, коли зі сцени сходить старше покоління, його місце має зайняти ще більш потужна когорта заздалегідь підготовлених і зміцнілих Українців. Для цього необхідно як можна раніше висувати на керівні посади наших молодих людей, доводячи їхню зрілість, відповідальність, геніальність. Хай насправді це зараз не так, вони дозріють на своїй посаді. Чия влада - того й правда! Ми повинні передати нашим дітям більше, ніж ми прийняли у своїх батьків, а ті, в свою чергу збільшать отримане від нас, і передадуть своїм дітям. Від покоління до покоління наша нація повинна ставати сильнішою!

Світ жорстокий, в ньому немає місця для сентиментів. Кожен народ сам кує своє щастя. Не наша справа турбуватися про інородців. Якщо ми будемо думати про добробут чужинців, хто потурбується про нас?

Створюйте свої колективи і цими колективами виштовхуйте неукраїнців. Пам'ятайте: всі високооплачувані і впливові посади - це наш національний прибуток. Чи варто віддавати інородцям те, що може і повинно належати нам?

Хай чужинці живуть своєю примітивною ідеологією - ми будемо жити своєю. Вони кажуть: „Краще менше, але краще". Ми скажемо: „Краще більше і краще". Вони кажуть: „Краще бути бідним, але здоровим". Ми скажемо: „Краще бути багатим і здоровим". Не бійтеся конкуренції, не бійтеся битв. Хай поразки не вибивають Вас із колії і не лякають. Зробивши правильні висновки із поразки в наступному бою Ви здобудете перемогу. Уникаючи ж зіткнення з ворогом, Ви ніколи не відчуєте смак перемоги. Пам'ятайте: що не вб'є мене, те зробить мене сильнішим!

Все, що знають і вміють інородці, знаємо і вміємо ми. Багато з того, що знаємо і відчуваємо ми, інородці не знають і не відчувають. Все що вони мають сьогодні - це їхня межа. Все що ми маємо сьогодні - це засіб для досягнення більшого завтра. Все що вони мають сьогодні - це наше завтра, в їхньому тимчасовому користуванні. Повернути собі своє - ось наша задача.

Коли інородці гризуться, підкиньте дров у вогонь ненависті! А потім добийте втомленого переможця! Хай все їхнє стане Вашим. Не існує аморальних речей, якщо вони тільки сприяють процвітанню нашого народу. Мета виправдовує засоби!

Інородці тупі і обмежені в своїх можливостях, тому вони ставлять межі всьому. Вони поклоняються своїм видуманим богам, а коли не мають своїх - поклоняються жидівським. Ми ж кажемо: „Можливості людини безмежні!" Тому ми будемо керувати обмеженими.

Говоріть і вчиняйте впевнено, напористо і агресивно. Не демонструйте невпевненості ні в словах, ні в рухах (навіть якщо ви й сумніваєтеся). Спрага - ніщо! Імідж - все! Хто має правильний імідж, той не помре від спраги, тому що завжди знайдуться люди готові прислужити володарю світа - вони вам наллють.

Звинувачуйте в українофобстві тих, хто виступає проти нас. Звинувачуйте голосно, і не забувайте додати ще кілька звинувачень: в педофілії, гомосексуалізмі, інтелектуальній недорозвиненості. І немає значення чи відповідає це дійсності. В суспільній свідомості „українофоб" і „педераст" повинні стати словами синонімами.

Не забувайте нагадувати про горе яке виніс Український народ сторіччями позбавлений незалежності. Нагадайте про різанини, які нам влаштовували загарбники, нагадайте про голодомори. Нехай жиди, кацапи, ляхи та інші пам'ятають про свій вічний борг перед Українським народом.

Пропускайте всі явища через призму наших інтересів, кожне явище має бути розглянуте з точки зору вигідно чи не вигідно це Українцям.

Українці, приділяйте особливу увагу контролю над засобами масової інформації. Телебачення, радіо, преса, книговидавництво, Інтернет - ми повинні володіти цим. Чи хоча б гарним шматком цього пирога. Ганебним є той факт, що „українськими" телеканалами володіють жиди, кацапи, молдованин і татарин. Жодного Українця! Яку „правду" можуть повідомити ці власники? Яку завгодно, тільки не Українську!

Якщо телебачення в якийсь момент є недоступним для Українців, потрібно зосередитися на пресі і Інтернеті. Газети і веб-сторінки мають бути цікавими і не обмежуватися суто партійною, чи суто політичною інформацією. Українець, що випускає нецікаву газету Українською мовою, робить злочин проти України.

Будьте в усьому лідерами, намагайтеся завжди бути першими. Виховуйте в собі і своїх дітях керівний характер щоденно і щогодинно, навіть в дрібницях повсякденного життя. Не поступайтеся ні в чому: хай навіть це буде черга в магазині!

В будь-якому колективі беріть владу в свої руки і керуйте їм в наших інтересах. Адміністративну і творчу частину ми повинні виконувати самі. На долю інородців нехай залишиться чорнова низькооплачувана фізична праця. Хай вони будуть не вищі за вантажника або прибиральницю.

Якщо у Вас є пристойна вакансія, беріть на роботу лише Українця! Якщо не можете зробити цього - ліквідуйте посаду. Не можете зробити ні першого, ні другого - візьміть на роботу представника малої білої нації, що не має власної держави, або здобула її нещодавно (білорус, литовець, ірландець, але ні в якому разі не жид, не кацап, і не кольорова афро-азіатська потвора!).

Знищуйте пам'ятники ворогів Українського народу. По відношенню до цього бидла термін „вандалізм" не діє!

Всіма засобами боріться з українофобами: звертайтеся із закликами до суспільства і адміністрації, тягніть їх в міліцію і суд, поливайте їх брудом де тільки можна. Якщо все це не допоможе - вбийте їх!

Право на привілеї і спокійне життя отримає лише той, хто смиренно йде за нами і разом з нами. Той хто хоче йти своїми незалежними шляхами, потенційно небезпечний і має бути позбавлений всякої підтримки з боку Української спільноти. Треба позбавити таку особу засобів до існування.

Або наш націоналістичний порядок, або повна дезорганізація. Там де намагаються обійтися без Української Національної Ідеї повинен бути хаос!

Інородці всіх країн і у всіх країнах мають працювати під нашим керівництвом і приносити нам користь. Хто не приносить нам користь, має бути знищений, як паразит. Поза межею наших інтересів не існує суспільних інтересів. Хто не з нами, той проти нас! Око за око! Зуб за зуб! Помста - священне почуття, воно виховує характер, сприяє самоствердженню людини. Викиньте із себе почуття покори і смиренності по відношенню до тих, хто нас ображає. Лозунги християнського милосердя, смиренності, приниженості і самозречення залиште нашим ворогам, нехай вони будуть „рабами божими" і нашими рабами.

Будьте непримиренні до ворогів наших! Якщо Ви сьогодні пробачите їм малу образу - завтра вони нанесуть Вам велику. Не звикайте до образ самі, і відбивайте в інших бажання ображати Вас.

Хай інородці умовляють один одного бути обережними, толерантними і гнучкими по відношенню до нас. Хай вони обережно стримують свій натиск. Ми повинні діяти рішуче і швидко, ставлячи їх перед фактом. Хай вони довго й нудно дискутують, як нам протистояти. Ми не обмежимося дискусіями. Ми будемо діяти. Нас не цікавить, що про нас скажуть, адже антиреклама - це теж реклама. Реклама наших ідей, наших цінностей, нашої сили.

Хай опір наших ворогів буде для нас стимулом до посилення агресії, а не гальмом. Їхня протидія необхідна нам для підтримки бойового духу, але не більше того.

Ніколи не зменшуйте тиск. Чим жорсткіший опір неукраїнців, тим більшими мають бути покарання. Вони повинні в десятикратному обсягу компенсувати нам наші збитки.

Якщо зараз інородці грабують Україну і вивозять з неї капітали, то в ідеалі ми повинні досягти того, що інші країни будуть піддаватися нашому грабунку. Що було їхнє - має стати нашим. Не забувайте, завоювання бувають не лише військовими, але й економічними, або культурними.

Сила наша, як було сказано - в національному колективізмі. Тому важливо, щоб жоден Українець від малого до старого не залишався осторонь Націоналістичного Руху. Він має залучатися до проукраїнських політичних партій, молодіжних патріотичних рухів, дитячих спортивних секцій, що пропагують національні види єдиноборств (наприклад бойовий гопак), культурно-етнографічних гуртків, де Українців знайомитимуть з національною культурою (танці, вишивка, національна кухня). Засоби національної самоідентифікації повинні широко використовуватися не лише Українцями України, але й нашою діаспорою, яка до того ж повинна підтримувати матеріально і морально Націоналістичний Рух в межах самої України.

Сильну зовнішню політику можна провадити лише спираючись на сильну армію. В разі свого приходу до влади націоналісти повинні не лише повернути Україні статус країни, що володіє ядерною зброєю, необхідно також покарати злочинців, які нас цього статусу позбавили.

Стосовно організації військової служби, то я наполягаю на тому, щоб поряд з регулярною професійною армією, в нас ще існувала змога, в разі цілком реальної глобальної війни з Кацапією мобілізувати народне ополчення. Але для цього необхідно, щоб кожен здоровий чоловік у нашій країні вмів користуватися принаймні автоматичною зброєю. Виходячи з потреб нашої обороноздатності, доцільним було б відродити обов'язкову службу в армії для всіх здорових чоловіків віком від 18 до 35 років. Винятків для студентів, спортсменів і балерунів робити не можна. Кожен чоловік повинен пройти курс військової підготовки. Для цього цілком вистачило б шести місяців. Термін не великий, але достатній для того, щоб здобути початкові солдатські навички.

Запровадження в життя тих цілей, які мають велике значення для майбутнього, не обіцяє близької винагороди великим людям, що проголошують дані цілі. Маси рідко розуміють ці завдання. Для маси буденні питання, пов'язані з молоком і пивом, більш зрозумілі і здаються значно важливішими, ніж далекозорі плани майбутнього, які можуть стати реальністю лише з плином часу, і користь від яких отримають прийдешні покоління. Ось чому, для того щоб не втратити симпатій сьогоднішнього дня, рядовий „політик" із самолюбства, що є рідним братом тупості, буде триматися подалі від будь-яких великих планів майбутнього. Всі успіхи і все значення таких „політиків" належать виключно сьогоднішньому дню. Для майбутніх поколінь вони просто не існують. Люди з вузькими лобами мало хвилюються з приводу цього, їм досить сьогоднішнього дня. Зовсім інше - люди, що виступають творцями нової програми. Їхнє значення майже завжди в майбутньому. Цих теоретиків тому й називають „людьми не від світу цього". Якщо про політиків кажуть, що їхнім мистецтвом є мистецтво досягати неможливого, то про творців нових програм можна сказати, що сама доля сприяє їм якраз тоді, коли вони вимагають неможливого. Безсмертні ідеї такого теоретика пожнивують велику славу у прийдешніх поколінь.

Один раз на кілька сторіч може трапитися і так, що якості творця нової програми і якості видатного політика поєднаються в одній особі. Але чим тісніше будуть вони (якості) поєднуватися, тим більший супротив зустріне така особа на своєму шляху, бо такий політик працює не для задоволення потреб середнього обивателя, такий діяч працює над втіленням в життя цілей, що зрозумілі поки не багатьом. Ось чому життя такого політика протікає в умовах палкого захоплення з боку одних, і великої ненависті з боку інших. Протести з боку людей сьогоднішнього дня, позбавлених розуміння великого значення діяльності цього політика, поєднуються з визнанням з боку інших, тих хто вже Зрозумів.

Чим більш велике значення має для майбутнього праця даної людини, тим менше розуміють її сучасники, тим важче боротьба і тим меншим є успіх. Лише дуже небагатьом діячам, посміхається щастя, і вони на схилі своїх днів, можливо побачать перші промені своєї майбутньої безсмертної слави. Але, як часто, лаврові вінки покладають на голови вже мертвих героїв!

До числа героїв доводиться віднести і тих великих борців на цьому світі, хто не будучи визнаний сучасниками, тим не менш, бореться до кінця за свої ідеї і переконання. Прийде час, і саме ці люди стануть самими дорогими для свого народу. Прийде час, і кожен син народу буде відчувати потребу хоча б заднім числом загладити ті гріхи, які свого часу були скоєні по відношенню до героїчної особистості. Тоді нація сповнена вдячності, схилиться перед пам'яттю своїх героїв, стане вивчати їхню велику роботу день за днем, і образ цих великих людей буде світити всім падаючим духом, надихаючи на нові героїчні вчинки.

Людська маса інертна. Змінити напрямок її думок, її дій надзвичайно складно. А ще складніше, зробити це швидко. Але хіба ми маємо вибір? І саме тому, ми, націоналісти, відчуваючи на своїх плечах тягар відповідальності за Український народ не маємо права витрачати жодного дня, жодної години, жодної хвилини свого життя даремно.

Руху нашому до Незалежності не змогли зашкодити ніякі переслідування, ніякі наклепи, ніяка брехня. Із усіх гонінь він виходив усе більш сильним, тому що ідеї наші правильні, помисли наші чисті, мета ясна, а готовність наших прибічників до самопожертви - поза всяким сумнівом.

Якщо в атмосфері нинішньої парламентської корупції ми зможемо все більше поглиблювати нашу боротьбу, якщо ми зможемо стати провісниками ідеї нації і ідеї особи, то ми з математичною точністю неминуче прийдемо до перемоги.

І якщо вся Україна засвоїть ті ж принципи, що й ми, вона неминуче завоює собі достойне місце на Землі. Та держава, що в епоху псування моралі присвятить себе справі удосконалення найкращих патріотичних елементів на Землі, рано чи пізно неминуче буде керувати світом.

Хай не забувають цього прибічники нашого руху ніколи. Перед лицем такої великої мети, ніякі жертви не здадуться занадто великими!

8 лютого 2006

Постскриптум. Всі права на твір „Націоналізм" (Велика Книга Українців) належать Українському Народу. Дозволяється розповсюджувати твір всіма доступними засобами не ставлячи до відома Автора. Автор не потребує ніяких гонорарів і виплат. Єдине чого він потребує - це перемоги Українців у боротьбі проти окупаційної жидо-кацапської влади.

stasiik Віталій Стахов
514 дні(в) тому 18.10.2008 13:11:09

Коментарі: 0 Група: Загальні

Націоналізм і націоналістичний рух історія та ідеї

Додав:

Баган Олег Націоналізм і націоналістичний рух історія та ідеї

Дрогобич Видавнича фірма "ВІДРОДЖЕННЯ" 1994 ББК 66.5(4УКP) Б 14 Hаціоналістичні ідеї, які сьогодні зазнають масових пеpекpучень і фальсифікацій, все ж опановують укpаїнське суспільство, стають дієвим чинником у фоpмуванні політичного обличчя сучасної Укpаїни. Істоpія націона лістичного pуху, його ідеологічні засади ще не отpимали достатнього висвітлення в популяpних виданнях, на стоpінках пpеси. Пpопонована книжка покликана в якійсь міpі ліквідувати цю "пpогалину", pазом з тим вона pозвіює багато міфів і облуди, якими обплели за останній час ідею націоналізму. Hаписана живим стилем, пpойнята духом утвеpдження геpоїчного, ця книга, на нашу думку, здатна виховувати спpавжнього патpіота Укpаїни, боpця за високу ідею. Рекомендується видання всім, хто не байдужий до нашої істоpії, в пеpшу чеpгу, школяpам стаpших класів, студентам, котpі знайдуть в ньому цінний матеpіал для pозуміння долі і недолі своєї Батьківщини.

(Читати далі)

stasiik Віталій Стахов
514 дні(в) тому 18.10.2008 12:53:15

Коментарі: 0 Група: Загальні

ЗРОДИЛИСЬ МИ ВЕЛИКОЇ ГОДИНИ

Додав:

ЗРОДИЛИСЬ МИ ВЕЛИКОЇ ГОДИНИ Бабій Олесь Зродились ми великої години.

(Читати далі)

stasiik Віталій Стахов
514 дні(в) тому 18.10.2008 12:42:49

Коментарі: 0 Група: Загальні

МОВА І НАЦІЯ

Додав:

Іванишин Василь Мова і нація Ця книга знаходится у вільному продажі (1 грн. 50 коп.), кожний читач мережі може замовити її на ВФ "Відродження" (координати подаються у кінці книги) Василь ІВАНИШИН, Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ МОВА І НАЦІЯ Тези про мiсце i роль мови в нацiональному вiдродженнi України Видання четверте, доповнене

Дрогобич Видавнича фірма "ВІДРОДЖЕННЯ" 1994 ББК 81.2УКP І 19 У наш час у свiтi спостерiгається масовe зацiкавлення мовними проблемами. Буквально вибухового характеру воно набуло в Українi, особливо у схiдних її регiонах. Люди свiдомо чи, здебiльшого, iнтуїтивно вiдчувають життєву важливiсть вирiшення цих проблем для перспектив нацiонального розвою. Численнi публiкацiї на мовну тематику в пресi мають переважно полемiчний, агiтацiйно-величальний чи безадресно-звинувачувальний характер. Принагiднi i фрагментарнi у своiй масi, часто перенасиченi плаксивою емоцiйнiстю та обережною поблажливiстю, вони не надто сприяють формуванню свiдомого патрiотизму й активної позицiї в питаннях нацiонально-мовного буття. Певнiй частинi публiкацiй властива псевдонауковiсть, нерiдко в отруйному поєднаннi з антиукраїнським пiдтекстом. Пропонована праця в лаконiчнiй формi тез широко висвiтлює мовознавчу проблематику, пов'язану iз суттю, роллю та функцiонуванням мови в суспiльствi, розкриває механiзм денацiоналiзацiї народу на мовному грунтi, подає науковий матерiал, необхiдний кожному громадяниновi для вироблення мовознавчого свiтогляду, належного ставлення до рiдної та iнших мов. Вона допоможе читачевi визначити своє мiсце в боротьбi за утвердження української мови, за нацiональне вiдродження. Адресована членам Товариства "Пpосвiта", учителям, студентам, усiм, кому не байдужа доля рiдного народу i його мови, хто цiкавиться гуманiтарними науками.

(Читати далі)

stasiik Віталій Стахов
514 дні(в) тому 18.10.2008 12:36:29

Коментарі: 0 Група: Загальні

З ІСТОРІЇ БОРОТЬБИ ЗА СОБОРНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Додав:

Михайло Сеньків, Іван Думинець З ІСТОРІЇ БОРОТЬБИ ЗА СОБОРНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ 1917–1945 рр.

Дрогобич Видавнича фірма "ВІДРОДЖЕННЯ" 1995 ББК 63.3 (4УКР)6 С31 Автори роблять спробу на основі багатого фактичного матеріалу висвітлити складний, тернистий шлях боротьби народу Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, українських Придунайських земель за злучення з Наддніпрянщиною. Для вчителів, студентів, учнів, всіх, хто цікавиться історією України. Художник Андрій Коваль Автори висловлюють щиру вдячність колективу Сколівського держлісгоспу і його директору п. Юрієві АНДРУШКІВУ, колективу торговельного підприємства "Сколелісторг" і його директору п. Леву ТИМЧИШИНУ за допомогу у виданні цієї книжки С4702640100–13Без ого ло шен ня © М. В. Сеньків, 1995. 95 © І. О. Думинець, 1995. ISBN 5-7707-8799-6 © Ви дав ни ча фірма "Відродження", 1995.

(Читати далі)

stasiik Віталій Стахов
514 дні(в) тому 18.10.2008 12:30:58

Коментарі: 0 Група: Загальні

ЗА ВОЛЮ РОЗБІЙНИК

Додав:

ДМИТРО ЦІВ’ЮК

ЗА ВОЛЮ РОЗБІЙНИК НЕ СТАНЕ

Дрогобич Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ» 2004 УДК 821.161.2-92 ББК 84.4УКР-4 Ц 56

Книжка „За волю розбійник не стане“ – це збірник публіцистичних статей людини, яка на своєму життєвому шляху ніколи не зрадила ідеали українського народу і завжди діяла в ім’я його державної незалежності і соборності. Видання адресоване широкому загалові читачів, насамперед молоді, яку цікавить наше минуле і хвилюють проблеми сучасності.

Автор та „ВФ „Відродження“ висловлюють щиру подяку Генеральному директору ЗАТ „Трускавецькурорт“ БогдануАксентійчуку; директору санаторію „Прикарпаття“ Володимиру Кульчицькому; міському голові м. Трускавець Льву Грицаку; Головному лікарю санаторію „Рубін“ Володимиру Белзі; Головному лікарю та директору санаторію „Кристал“ Антону Левицькому; Олегу Пурію; Василю Ців'юку з с. Старуні; Богдану та Роману Данилюк із м. Надвірна; Петру Грицаку з с. Богородчани; директору філіалу ЛОЗ ЗАТ „Трускавець“ Володимиру Нагурному; працівнику редакції газети „Джерела Трускавця“ Наталії Міштурак за допомогу у виданні цієї книги

ЗМІСТ

Про автора. Я. Радевич-Винницький Трускавчани у лавах УПА З Волині через Колиму в Трускавець навічно Три роки без Ірини Ковалишин Москва – центр світового тероризму Історія нас нічому не навчила… Війна „ветеранів“ з бандерівцями продовжується... Одні бавляться, інші голодують Гук є ворогом комуністів і олігархів Дзвонар Микола Гук Чи вбивали бандерівці вчителів? Україна єдина Патріотів виховають тільки патріоти Юні герої Брехуни Мати все простить. (Лист до Бориса Олійника) Врятовані хрест, каплиця і церква І не соромно вам? Двомовність Брехня про Бандеру та бандерівців За волю розбійник не стане Це молодість моя Сибір – пекло не для грішників Занесемо комуністів до Червоної книги Розмови з приводу мови Відповідь яничарам В Україні ми повинні розмовляти по-своєму Нині ся з’явила весела новина Яничарська історія Нескорений мученик

ПРО АВТОРА

Справжній інтелігент – це людина, що ошляхетнює середовище, в якому перебуває, намагається зробити світ кращим, світлішим, а людей – добрішими і мудрішими. Така думка мимохіть не покидає людину, що знайомиться з діяльністю Дмитра Ців’юка, спілкується з ним або ж читає його статті. Дмитро Ців’юк – типовий представник тієї кращої частини української галицької інтелігенції, яка завжди носить у серці Бога й Україну, яка ніколи не відступає від української ідеї, а головне – скільки сил і таланту, працює в її ім’я. Може, й не так багато таких людей, бо кращі завше в меншості, але це та „сіль землі“, яка не дає народові втратити історичну пам’ять, забути славних предків і задля „лакомства лукавого“ чи зі страху відмовиться від самого себе, від рідної мови, культури, традицій, від бажання стати на бік правди, справедливості й добра у вічному протиборстві з кривдою, несправедливістю і злом. Народився Дмитро Ців’юк у бойківському селі Старуня теперішнього Богородчанського району Івано-Франківської області. Батьки – прості селяни, але з глибоко закоріненими національними переконаннями і християнською мораллю, прищепили свої життєві вартості синові – бути українцем, любити ближнього і свій край, не красти, не лихословити, не чинити зла нічому живому, допомогти бідному і немічному… Дмитра, як і десятки тисяч галицької молоді, не обминула червона мітла московсько-більшовицьких „визволителів“. За зберігання недозволеної літератури відбув термін у таборах ГУЛАГу. Мав вигляд такого „доходяги“, що з 700 в’язнів тільки його одного не взяли на роботи кудись на Далекий Схід. Вижив. Відбув каторгу в Пермських таборах. Не втратив почуття власної гідності, смаку до життя і навіть гумору. Розповідає, що коли після смерті лютого тирана Сталіна в’язням за каторжну працю почали видавати гроші, то із „зарплатні“ вираховували за все, навіть за колючий дріт, яким була обгороджена зона. Повернувшись у рідні краї, здобув вищу педагогічну освіту, бо мріяв про вчительську професію ще з четвертого класу. Викладав українську мову, літературу, історію на Запоріжжі і Вінниччині, згодом переїхав до Трускавця, де проживає і нині. 1993 року працював референтом у Богородчанському районі. Однак ця діяльність Д. Ців’юка тривала недовго, бо був надто активний – їздив з власної ініціативи по селах, читав лекції, проводив бесіди і палко виступав проти колгоспного ладу. Якось у с. Маркова спитався селян: ось у багатьох дворах лежать на подвір’ях дошки, цегла, шифер, і ніхто не краде, а якби це було колгоспне, чи крали би? – Звичайно,– відповів хтось із присутніх. – Ото бачите,– відповів референт з райцентру,– радянська влада не змогла зробити з вас злодіїв. Ви зберегли чесність. А той, хто виступає за збереження колгоспів, той злодій. Зрозуміло, що така агітація проти колгоспів і за справедливий розподіл колгоспної землі між селянами була наслідком звільнення референта Д. Ців’юка з посади. Проте Дмитро Ців’юк не така людина, щоб на пенсії грати в доміно і лежати на дивані перед телевізором. Для нього завжди на першому місці – користь для громади й української справи. Почав поширювати національно спрямовану літературу і пресу. Вибрав для цього найоптимальніше місце – електрички, де можна зустрітися з людьми з різних країв, а особливо з молодшим і середнім поколіннями. Проте така діяльність Ців’юка подобалася аж ніяк не всім. Отримував листи з погрозами, що скинуть з поїзда, часом доходило до бійки. Але не такий пан Дмитро, щоб можна було його залякати. До своєї попередньої діяльності долучив ще одну, спрямовану на широкий загал людей. Почав інтенсивно висвітлювати свої спостереження, враження від зустрічей з людьми, спогади, роздуми над минулим і теперішнім життям у газетах „Франкова криниця“ (Трускавець), „Дзвін Севастополя“ (Севастополь), „Заграва“ (Стрий) та ін. Його статті, написані просто і переконливо, насичені цікавими фактами і гострими коментарями, вражали своєю правдивістю і несхитною вірою в українську ідею, в щасливу долю України. Вони викликали щире захоплення чесних людей і злобне сичання людців вчорашнього дня. Проте жоден із „ветеранів“, який у роки своєї чекістської молодості немилосердно мордував безборонних людей, не відважився підписати свій пасквіль власним прізвищем. Правда, яку доносив до читачів Дмитро Ців’юк, сліпила їм очі і відбирала рештки мужності. А може, десь у глибині каїнових душ відчувають, що коїли беззаконня, і бояться, щоб про них не довідалися люди. Статті Д. Ців’юка з плином часу не втрачають свого пізнавального і виховного значення. Тому треба вітати вихід їх окремою книжкою. Сподіваємось, що її з цікавістю і не без користі для себе, для свого національного самоусвідомлення сприйматимуть різні покоління читачів. У цій книжці відчутний пульс нашого нелегкого, але прекрасного часу, в ній б’ється серце українського патріота, якому доля судила жити в цей час і працювати задля того, щоб і цей час, і той, що настане після нього, був справедливішим і світлішим. Я. Радевич-Винницький

ТРУСКАВЧАНИ У ЛАВАХ УПА

Скільки їх? Скільки тих борців за волю України за останні чотири століття? Ніхто конкретно про це не скаже. Але достеменно відомо, що було їх десятки мільйонів. Адже всі ці роки Україна ні на мить не перестала боротися за свою свободу. Перемагала, падала і знову підіймалась на боротьбу. В нашій пам’яті назавжди Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кость Гордієнко… Та хіба всіх перелічиш? Початок ХХ ст. приніс відродження Україні. І гартувалось воно у вогні. У нерівному бою гинуть триста юнаків під Крутами. Триста п’ятдесят дев’ять лицарів живцем закопані під Базаром. А як не згадати отаманів Гайдамацького краю, Холодний Яр. На Чигиринщині і сьогодні пам’ятають Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаку. Щороку 12 квітня в село Мельники до його могили прибувають українці з різних країв. А таких могил – по всій Україні! Покрили себе невмирущою славою Українські січові стрільці. Бились стрільці на Маківці. Аж світ дивувався… 1929 рік. Естафету у січових стрільців переймає Організація Українських Націоналістів. Трускавець прославили Василь Білас і Дмитро Данилишин. Їхня геройська смерть виховала ціле покоління борців за волю України. І це покоління було готове до зустрічі московських „визволителів“ і в 1939 і в 1944 роках. Боротьба була жорстокою. З 1941 року – з фашистами, а з 1944 – з московськими бандами. Кого найперше можна згадати з трускавецьких месників? Безперечно, легендарного Героя Романа Макомацького. Багато розповідають про цього месника. Про нього написана книга Романа Горака „Месник Макомацький“, на його честь 14 жовтня 1995 року освячено пам’ятник. Кожного року 12 березня трускавчани відзначають його день народження. Проте є ще багато білих плям в історії цієї славної людини. Ми навіть не знаємо, де його могила… Люто ненавиділи і ненавидять вороги України Романа Макомацького. Особливо скаженіли вони після освячення пам’ятника Герою. Та нехай собі, як знають… ті василенки, полінчуки, журналісти з „Вільної України“ та іже з ними. Людська пам’ять – то найкращий архів. А є ще живі побратими Макомацького. Один із них – легендарний Андрій Макарчук. Скільки історій підпільного життя він може розповісти. Записати б і зберегти для майбутніх поколінь. Так, багато було повстанців у Трускавці. Чимало їх імен викарбувано на могилі вояків УПА. Героїчне життя кожного з них заслуговує пера літописця. Згадаймо сьогодні їх: Костур Осип, Павличко Петро, Бурик Ярослав, Василишин Іван, Стецик Михайло, Матейків Ярослав, Кіселичник Василь, Кіселичник Михайло, Божик Осип, Божик Михайло, Данилишин Володимир, Гресько Лев, Гресько Мирослава, Гресько Володимир, Лиско Зенон, Лиско Мирослав, Грановський Ярослав, Слонський Зенон, Голубовський Ярослав, Гандзюк Маркіян, Горбаль Ярослав, Габшій Павло, Стинавський Ярослав, Кавцун Богдан, Петрушак Володимир, Габшій Роман… Напевно, багатьох ми ще не згадали. Пробачте, рідні загиблих за Україну. Вони разом з тими, чиї імена записано… З великої сім’ї Різняків ще живе тільки Оксана, сестра Романа Макомацького. Ось що вона згадує: „У 1957 році я приїхала у село Фолиш, що на Стрийщині. Приїхала до батьків свого чоловіка. З Трускавця мене прогнали з трирічною дитиною. Але і в селі мене не хотіли прописати, і я довго жила без прописки. Мені казали: „Доки буде радянська влада, доти ти будеш ворогом народу“. Але світ не без добрих людей. Знайшлася і серед кагебістів добра людина. Це був українець Ковальчук. Він звернувся до свого співробітника – росіянина, який не хотів мене прописувати: „Слухай, вся західна Україна була бандерівська. Це був такий час. Пропиши цю молоду жінку“. І мене прописали. Живучи в селі Фолиш, доводилось приховувати своє минуле життя. Працювала я в колгоспі мовчки. Але мене чомусь люди поважали, навіть любили. За що – не знаю. Так само було і в таборах. Я жила серед прекрасних людей. Посилок я не отримувала, тому що всі мої рідні були виселені в Сибір. І мені в таборі допомагали, як рідній сестрі. Тепер воскресла Україна, воскресли люди. Тепер можна вільно говорити про своє минуле, про яке раніше боялась розповісти навіть дітям“. Не можна забути й Хом’яка Михайла. Він родом не з Трускавця, але вже десятки років проживає в нашому місті. Повстанець, учасник боїв з московськими ордами. Важкопораненим потрапив до рук ворогів, був засуджений до смертної кари, яку пізніше замінили 25-ма роками каторги. Повернувшись із табору, не каявся, завжди вірив у кращу долю України. І багато робив для того, щоб цю кращу долю наблизити. Активним був Михайло в роки, коли Україна ставала вільною. Навіть тепер, прикутий до ліжка, Михайло не здається. Він продовжує писати статті. „Не хочу забрати історію з собою в могилу“,– говорить він. Скільки ще можна сказати добрих слів про Михайла та всього не скажеш. Яку Україну ми зараз маємо, хто ми є? Яка наша інтелігенція? У Трускавці тисячі інтелігентів, але ця інтелігенція здатна лише стогнати. Частина інтелігенції навіть тужить за тим, що колись було. Від одного свого знайомого інтелігента я почув: „У колгоспників горища тріщали від пшениці, я міг купити хлібину за 16 копійок, а кілограм ковбаси – за 2 крб. 16 коп.“… Ще багато переваг радянського ладу перераховував мій колега. І для чого йому ця Україна? А зробити щось такого, щоб ця Україна була кращою, він не хоче. Жде, щоб за нього це зробили Кучма та його антиукраїнське оточення. Не діждеться від бика молока і від півня яєць. Хочу закінчити словами Михайла Хом’яка: „Гадаю, нам треба і далі боротися, бо держави, про яку ми мріяли, за яку змагалися і страждали, ми ще не маємо“.

З ВОЛИНІ ЧЕРЕЗ КОЛИМУ В ТРУСКАВЕЦЬ НАВІЧНО

У Трускавці Андрія Макарчука знали всі. Адже прожив він у цьому місті півстоліття. Родом він із Волині. Ще в 1944 році, коли Андрієві було двадцять років, він був призваний не в армію, а для служби в міліції. Скерували його в Трускавець. Війна ще не закінчилась, вона продовжувалася за межами України. Жорстока боротьба відбувалась і в Трускавці. Начальником міліції тоді був патріот московської влади, відданий Сталінові та партії, тов. Федір Шапченко з Полтавщини. Андрія готували, насамперед, для боротьби з бандерівцями. Хто такі були бандерівці, Андрій тоді ще добре не знав. Йому втовкмачували, що це бандити. А трускавчани Андрієві подобалися. Культурні люди, які ще були вільними господарями на рідній землі. І він згадував нещасну Волинь, де його сестра з родиною з ранку до ночі важко працювала цілий рік за мішок пшениці. Це було гірше від кріпацтва, про яке Андрій знав з історії. Несподівано Андрій познайомився з Романом Макомацьким, якого раніше боялися фашисти, а тепер так само боялися московські енкаведисти. Андрія запросив до себе в гості на Різдво поляк Гондроленські. Тут Андрій і познайомився з Романом Макомацьким. Андрій зовсім нічого не знав про Макомацького. Він дістав від Макомацького фотографію, яку показав черговому. Черговий розповів про Макомацького: „Ти знаєш, що то за один? Та за ним німці всю війну шукали. А тепер шукають наші. Та якби ти його впіймав, то мав би орден Леніна і 30 тисяч рублів“. Тепер Андрій знав про Макомацького. А через місяць зустрівся з капітаном радянської армії. Це й був Макомацький. – То ти тепер знаєш, хто я? – запитав Андрія. – Знаю. – І ордена не хочеш? – Не хочу. – Тоді гроші візьми. Сестрі поможеш. – Нехай хтось інший подавиться ними,– відповів Андрій. Він погодився допомагати Макомацькому. Треба було діставати зброю та набої для неї, одяг, медикаменти. А через рік до Андрія приєдналися ще два міліціонери. Це були Дмитро Мацейко та Володимир Петрушак. Тепер було краще виносити зброю, набої, медикаменти, одяг, взуття. Трійця знала сексотів, попереджала про облави, арешти. Дехто весь час опускав очі в землю, зустрічаючись з Андрієм. Хлопці розповсюджували також листівки. Та підпільники через провокацію і були заарештовані. Це було в 1948 році. Андрій Макарчук та Дмитро Мацейко були засуджені на 25 років. А Володимир Петрушак загинув. Андрія завезли на Колиму. Там пробув дев’ять років. Повернувся до сестри на Волинь у 1956 році. Колись Тарас Шевченко писав: „Я бачив пекло, там неволя“. Те ж саме побачив Андрій на Волині. Це було рабство. Мабуть, і рабство було легшим. Краще було навіть у зоні на Колимі. Тут не треба було думати за шмат хліба. І Андрій утік з Волині в Трускавець. Але й тут для нього не було добра. Нема де жити, нема роботи, не прописують. Андрій навіть чекістам у Дрогобичі сказав, що хоче знову на Колиму. Тоді Андрія відправили на будівництво. Переслідуваний на кожному кроці, дожив Андрій до 24 серпня 1991 року. Зустрів цей день у Києві на майдані біля Верховної Ради України. Бачив, як на радощах люди цілувалися, цілувався й Андрій з незнайомими людьми. Останні роки жив Україною, багато читав, особливо про минуле нашого народу. Прочитав сотні таких книг. Захоплювався журналами „Зона“ та „Визвольний шлях“. Не один раз перечитував книги „Перспективи української революції“ Степана Бандери, „Московство“ Павла Штепи, „Голгота України“ Дмитра Соловея, „Холодний Яр“ Ю. Горліса-Горського. Андрій виховав двох доньок. Оксана – педагог. Леся працює викладачем Трускавецької музичної школи. Дуже радів онукам. Ярослав є студентом Дрогобицького університету. Тарас – учень Дрогобицького педагогічного ліцею. А найменша Наталочка навчається у 6 класі Трускавецької середньої школи. Та невблаганна смерть змусила покинути всіх, кого він так любив. Сотні трускавчан проводили в останню далеку дорогу Андрія Макарчука. Трускавецька поетеса Стефанія Шумило написала вірша, якого присвятила ще живому Андрієві Макарчуку. Але довелося прочитати цього вірша біля могили, в якій вічно спочиватиме Андрій Макарчук. Посипались грудки землі на домовину. Нехай ця земля буде тобі пером, дорогий Андрію.

ТРИ РОКИ БЕЗ ІРИНИ КОВАЛИШИН

Минають десятиліття і століття. Людей згадують, якщо вони цього заслужили. До таких належить Олександр Феданко із Солотвини, що на Івано-Франківщині. Це він організував у Солотвині Відродження Самостійної України 30 серпня 1941 року. Завдяки йому більше сотні хлопців і дівчат навколишніх сіл тоді Солотвинського району закінчили у 1943 році семирічну освіту. Олександр Феданко брав активну участь у відновленні Скиту Манявського. У Солотвині відкрив музей. Цей музей і сьогодні називають Феданковим. Патріотів завжди любить і шанує народ. І патріотів завжди ненавидять вороги. Та найбільше їх ненавиділи і ненавидять свої яничари. У цьому солотвинці переконалися, коли помер Олександр Феданко. Він був заслуженим учителем. Тому солотвинці запропонували, щоб тіло покійного перед похованням перебувало в школі. Та „рідні“ яничари боялися й покійного. Райкомівці змусили директора школи Івана Стрембецького, щоб не дозволив принести тіло покійного до школи. Цинізмові яничарів немає меж. 1998 рік. Ніхто вже не зміг заборонити відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Феданка. З багатьох сіл і міст Івано-Франківщини прибули люди в Солотвину, щоб вшанувати пам’ять патріота Олександра Феданка. Були в Солотвині в цей день і трускавчани. Важкий шлях боротьби батька продовжує і його донька Ірина Ковалишин. Від 1949 року вона навчалася у Львівському медичному інституті. Чудом вдалося уникнути арешту. З 1969 року Ірина працює лікарем у Трускавці. Її знають не тільки як лікаря. У 1989 році Ірина однією з перших вступила у вир боротьби. Адже почалося Відродження України, й Ірина стала активним членом Товариства української мови. Потім вступила в Рух, Союз Українок. До останніх днів свого життя перебувала в Конгресі Українських Націоналістів. Уже три роки немає між нами Ірини Ковалишин. Та естафету вона передала своїм дітям. Донька Наталка працює лікарем у Трускавці. Друга донька, Оксана, є викладачем Коломийського медичного училища. Син Володимир має музичну освіту. Трускавчани і гості міста часто слухають патріотичні пісні у виконанні Володимира. Чоловік Ірини, Ярослав Ковалишин, ще продовжує працювати лікарем у Трускавці. Рідні, друзі, знайомі вже третій рік сумують за прекрасною людиною. Вічна Тобі пам’ять, Ірино! Земля Тобі пером!

МОСКВА – ЦЕНТР СВІТОВОГО ТЕРОРИЗМУ

Терор. Терорист. Самі слова наводять страх на кожного. Якби це були тільки слова! Ми є свідками жахливих дій терористів. І перша гігантська терористична трагедія 11 вересня 2001 року в США потрясла жахом все людство світу. Терор набуває великого розміру. Це тепер. Та чи існував терор у минулому? Існував. Але тоді не існувало поняття тероризм. Не буде помилково, коли я назву центром світового тероризму Москву. Прикладів тероризму є десятки тисяч. Щоб їх назвати, треба багато томів. А тому й буду називати тільки окремі факти тероризму з історії Московської держави. Почну з московського царя Івана III. Це був не цар, а справжній нелюд. Він для власної втіхи мордував бояр, купців та рядових москвинів. А їхнє багатство переходило у власність царя. Ось ще один приклад терору. 2 січня 1570 року. Загін царської дружини увійшов у Новгород. Почалась жорстока розправа над новгородцями. Їх спочатку катували. Потім прив’язували до саней, тягли до Волховського мосту і звідти штовхали в ріку. Туди ж кидали їхніх жінок і дітей. Немовлят прив’язували до матерів і кидали з моста у воду. Царські стрільці плавали на маленьких човнах по Волхову з рогатинами, списами, гаками, сокирами і, хто спливав нагору, того прихоплювали гаками, кололи рогатинами, списами і занурювали у глибину. Так робилося кожен день протягом п’яти тижнів. У такий спосіб загинули тисячі новгородців. То хіба ж це не тероризм? Терористом був і московський цар Петро І. Свої криваві терористичні дії він проводив в Україні з неймовірною жорстокістю. 11 листопада 1708 р. Меншиков підійшов з великою силою війська до столиці Івана Мазепи Батурина. Москалі не взяли б Батурина, якби не зрада. Один з головних старшин прилуцького полку Нос уночі потайними дверима ввів москалів у місто. Почалась різанина. Вирізали все населення. Меншиков дав наказ не щадити нікого і вбивати навіть дітей. І жертвами московських терористів стали 15000 батуринців. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали їх до Сейму. Цей кривавий злочин українці не повинні забути. Нищення мазепинців проходило всюди. Так, у Лебедині біля Харкова було замучено 900 людей. А скільки було таких Лебединів! Україна спливала кров’ю. То хіба це не тероризм? Так діяв в Україні „братній“ російський народ. Минали століття, а московський тероризм процвітав. 1917 року в Росії відбувся переворот. До влади прийшли російські „трудящі“. На жаль, вони не забули про Україну. Вже в січні 1918 р. московська орда на чолі з Муравйовим ринула на Вкраїну. Жертвами цієї банди під Крутами стали 300 студентів, які полягли в нерівному бою. І знову Москва. Вона не забуває про своїх „менших“ братів. І це ще не все. У лютому 1918 року ці хижаки вриваються в Київ. За кілька днів терористи Муравйова розстріляли 5000 киян. Москалі на цьому не зупиняються. Вони не можуть насититися українською кров’ю. 21 листопада 1921 року московські орди на чолі з Котовським живцем закопали 359 українських лицарів під Базаром на Житомирщині. Це жахливий тероризм. Це було під час війни України з Росією. Тероризм не припинявся і в мирний час. До 1939 року московськими терористами було знищено мільйони українців. Всі терористи світу за такий період цього не зробили. Якби не було так багато жертв, то можна б і прізвища назвати. Щоб їх тільки перелічити, потрібно сотні книг. Лише на Соловках щоденно мордували до 300 людей. Більшість з них були українцями. А є ще Колима, Воркута… Московському терору немає меж. Тільки за два тижні в червні 1941 року московські людожери жорстоко замордували в тюрмах Західної України 50000 людей. За які злочини їх замордували? Це Дем’янів Лаз, Дрогобич, Львів, Золочів, Вінниця… Тюрми були в кожному районному центрі, навіть в окремих селах. А що було в Західній Україні після закінчення війни між червоною Росією та коричневою Німеччиною? Це була війна між червоними та коричневими фашистами. А після її закінчення московський терор у Західній Україні став пекельним. Але ні! Чорти не завдають таких мук грішникам. Ось один із тисячі прикладів: бойовий побратим „легендарного“ Кузнєцова Струтинський, підвипивши, у колі своїх друзів любив оповідати, як йому раз дали завдання привезти до Львова на показ повбиваних у кам’янецькому лісі повстанців. Було їх 17. Стільки на сани не могло вміститись, а тому тов. Струтинський, хлопець тямущий, розв’язав проблему простіше. Він повідрізував голови і склав їх на сани. Але по дорозі загубив десь одну голову. „Скільки то було клопоту“,– бідкався Струтинський опісля. Але якось минуло. Після цього він звернувся до уряду, аби йому присвоїли за його подвиги звання героя Радянського Союзу. Даремно, що не дали. Він цього заслужив. Це ж подвиг, якому немає аналогів у цивілізованому світі. Просто дивно, що йому не присвоїли звання героя Радянського Союзу. А скільки таких Струтинських! До кожного села в Західній Україні знайшли дорогу московські терористи. Так, у моєму рідному селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області вже після війни жертвами московських терористів стали 98 старунців. А таких сіл тисячі. Хто злодій? Той, хто краде, чи той, у кого крадуть? Таке саме запитання можна поставити і до терористів. Терористами були опришки та їхній ватажок Олекса Довбуш. А український народ складав пісні і легенди про своїх славних терористів. Всі знають пісню „За Сибіром сонце сходить“. Навіть у школі цю пісню вивчають. А ця пісня присвячена „терористові“ Устимові Кармелюку. Любить український народ і „терориста“ Миколу Шугая. А Степан Бандера, а Микола Лемик? Героями називає цих „терористів“ народ. Це справжні національні герої. І ось протилежне. Московськими терористами були вбиті Петлюра, Коновалець, Ребет, Бандера… Хто назве героями цих московських вбивць? Зараз навіть Москва цього не зробить. Вони навіки затавровані словами вбивці, злочинці. Так що терористи поділяються і на героїв, і на злочинців. Але буває й таке, що злочинці ведуть боротьбу з героями, називаючи їх „терористами“. Москва і далі дивує світ жахами. Російський президент Володимир Путін продовжує криваві злочини Івана III, Івана Грозного, Петра І, Леніна, Сталіна. Терористи Путіна залили кров’ю чеченських героїв міста та села Чеченії. Тільки за останні 5 років від рук московських вбивць загинули 80000 чеченців. Жертвами ставали навіть жінки та діти. Вбивали свідомо і жорстоко. За що? За які провини? Путін пояснює це по-імперськи. Росія провадить боротьбу з чеченськими терористами. Це те саме, що злодій, який грабує, називає злодієм того, кого грабує. Чи не так було в Західній Україні в 40–50 роках? Московські окупанти називали героїв УПА бандитами. Стиль Москви, від якого вона ніколи не відмовиться. 26 жовтня 2002 року Москва здивувала світ ще однією жорстокістю. Що ж було перед цим? Увечері 23 жовтня чеченські бойовики в московському Театральному центрі захопили один з концертних залів, в якому було 800–1000 людей. Усі ці люди стали заручниками. Чеченці не вимагали мільйони доларів чи рублів, щоб звільнити заручників. Якщо б вони цього вимагали, ось тоді їх можна б називати терористами. Та чеченці вимагали вивести російські війська з Чечні. Тільки за це чеченські герої і героїні йшли на вірну смерть. То чи можна їх називати „терористами“? Ці терористи відпустили дітей, вагітних жінок та хворих. Чеченці зовсім не мали наміру вбивати заручників. Вони б усіх заручників відпустили і прийняли смертельний бій. Ось чого боявся Путін. Як тоді цих героїв назвати терористами? А про виведення російських військ з Чеченії московські окупанти й не думали. Путін був би навіть задоволений, якби чеченці вбивали заручників. Та цього не сталося. І московський цар Путін знайшов вихід. Чогось жахливішого придумати неможливо. Що не зробили й не думали робити чеченські бойовики, це зробив московський Нерон. Свідомо отруїли газом сотні своїх людей! Скільки цих жертв? Від брехливої Москви про це не довідаєшся. То кого назвати терористами? Чеченських бойовиків чи московських убивць? Московські вожді та генерали ніколи не берегли своїх людей. Під час війни Ватутін, Жуков та подібні їм генерали сотнями тисяч гнали навіть неозброєних людей під фашистські кулі. Згадаймо Олександра Матросова. Скільки сотень солдат скосив один німець своїм кулеметом! Добре, що знайшовся Олександр Матросов, який своїм подвигом врятував життя ще сотням солдат. „Взяти!“ – лунала завжди команда, і ніхто ніколи не питав, скільки загинуло солдат при виконанні цього наказу. Тому і втрати під час війни в чотири рази перевищували втрати німців. 26 жовтня Володимир Путін продовжив жахливу традицію царів, вождів та генералів. Треба втратити зовсім людську гідність, щоб отруїти до двох сотень своїх людей. І як зрозуміти, що серед заручників є пропалі безвісти? Якщо конкретно, то ці пропалі безвісти втекли на той світ. Адже ніхто в Москві не говорить, що вони втекли в іншу країну. Хочу нагадати про гуманність звірів. Мова йде про хижих звірів. Вовки є хижаками і часто гризуться між собою. Але коли кривава гризня закінчується, то переможець переможеному вовкові зализує рани. Росію часто порівнюють з північним ведмедем. Та це не відповідає дійсності. Ведмідь оминає жертву, яка лежить. Пригадайте оповідання про двох друзів, що були в лісі. Несподівано хлопці побачили ведмедя. Один з них швидко заліз на дерево, залишивши товариша в біді. Другий хлопчина перелякався і впав. Ведмідь підійшов до хлопчини, обнюхав його і відійшов. А ось Путін та вишколені ним вбивці перевершили і вовків, і ведмедів. Вони цинічно труїли своїх. А чеченців? Безпощадно розстрілювали отруєних. Розстрілювали жінок. Якби таке сталось у якійсь іншій країні, то чеченців не розстрілювали б – їх би судили. Але за який злочин судити їх? Адже чеченці не вбили жодного заручника? І зовсім не мали наміру когось із заручників убивати. Та ще й відпустили 56 заручників. Ось чому московські кати їх розстріляли. То цих катів треба судити. Путін є найбільшим терористом. Чому його не судять? Адже жорстокий терор 26 жовтня у Москві не можна виправдати. Та нехай вже не судять Путіна. Я був би дуже радий, якби Путіна та його однодумців захопили чеченці в заручники. Це було б велике свято для всього чеченського народу. І не тільки для чеченського. Можливо, що це й здійсниться. Адже боротьба продовжується. Чеченія бореться. Воля або смерть! Український народ підтримує героїчну Чеченію в її справедливій боротьбі за незалежність. Тільки не зараховуйте до цього нашого путінця Леоніда Кучму. Він не тільки Чеченію, а й Україну віддав би Путіну, щоб той тільки дозволив поцілувати його капці. Такий у нас президент. Справжній „патріот“. Це ще добре, що він не має права посилати українців у Чеченію. Адже колись українці воювали в Афганістані. За яку ідею?

ІСТОРІЯ НАС НІЧОМУ НЕ НАВЧИЛА…

Ні один народ у світі не має такої історії, як український. Хочеться почати з Київської Русі. Це була наймогутніша держава в Європі, яка вела безперервні жорстокі битви з нападниками: хозарами, печенігами, половцями та ін. Їхні напади відбивались від Київської Русі, як морські хвилі від скалистого берега. Так і зникли навіки ці незчисленні полчища ворожих орд. Від їхньої загрози була врятована вся Європа. У чому тоді була сила Київської Русі? У єдності. Трагедія почалась, коли утворювалися все нові і нові князівства. Окремі князі ще й кликали половців та поляків на рідну українську землю помогти їм здолати своїх рідних братів. І сталося страшне лихо. У 1223 році на річці Калці українські князі потерпіли поразку… Слід згадати і козацький період в історії України. Запорізькі козаки змусили тремтіти найсильнішу в світі Турецьку імперію. Часто турецький султан втікав із Стамбула, коли зненацька нападали козаки. Петро Сагайдачний на чолі козацького війська здобув блискучу перемогу над турецькими полчищами під Хотином 1621 року. Єдність козаків була причиною цих успіхів Петра Сагайдачного. Він був навіть під Москвою. Здобував блискучі перемоги і Богдан Хмельницький над польським військом. Тільки Москва зуміла роз’єднати козаків. Це сталося після смерті Богдана Хмельницького. Гетьман Іван Виговський виступив проти Москви. Та на захист Москви став полковник Мартин Пушкар. Тільки розбивши заколотників, Іван Виговський здобув блискучу перемогу над великим московським військом під Конотопом у 1659 році. Москва продовжувала роз’єднувати українців. Коли гетьман Іван Мазепа готувався звільнити Україну з московської неволі, про це донесли цареві Петрові І Кочубей та Іскра. А під Полтавою було ще гірше. Частина полковників зрадила Мазепу і перейшла на бік ката українського народу Петра І. Тому московське військо й здобуло перемогу під Полтавою. У своїй „Думі“ Іван Мазепа писав:

Не маш любви, не маш згоди, Од Жовтої взявши Води През незгоду всі пропали, Самі себе звоювали!

Москва і далі готувала зради. У 1917–1920 роках проти вільної Української держави виступили українські яничари Микола Щорс, Юрій Коцюбинський, Віталій Примаков… За це їх покарала сама Москва. У роки першої світової війни в Галичині вкрили себе невмирущою славою Українські Січові Стрільці:

Бились стрільці на Маківці, Аж світ дивувався.

Ось що говорили про Січових Стрільців між собою два німецькі генерали: „Ми воювали у Франції. Були жорстокі бої. Але у Франції воював муж проти мужа. А в Карпатах воюють чорти проти чортів“. До речі, у Карпатах воювали українці проти українців. У цей час не було зради. Тому й перемагали Січові Стрільці. Спочатку єдиною була й ОУН. Але пізніше й тут стався розкол. Утворились ОУН Степана Бандери й ОУН Андрія Мельника. Правда, вони спільно воювали проти коричневих фашистів та червоної Москви. А УПА була армією, яка дивувала світ. Генерал Шарль де Голль говорив: „Якби Франція мала таку армію, як УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би французької землі“. 24 серпня 1991 року було проголошено Самостійну Україну. А тепер про партії. Спочатку була сильна організація Народний Рух. Добре слово треба сказати і про Українську Республіканську партію. Рух та УРП діяли разом. Їхня згуртованість відчувалась і у Верховній Раді України. Минали роки після проголошення незалежності України, й ставало гірше та гірше. Зате Україна мала великий успіх у кількості партій, яка невпинно збільшувалась. Навіть членам НРУ стало затісно в одній партії. Маємо тепер лідерів кількох рухів. Не втрималась й УРП. А найбільше партій християнських. Навіть є зовсім нехристиянські християнські партії. І таке буває в Україні. Що більше партій, то гірше стало для нас. Відчуваємо це й на регіональному рівні. Минуло вже десять років, як у Львові утворилась Спілка політв’язнів, а трохи пізніше створюється ще й Товариство політв’язнів та репресованих. Ярослав Малицький та Петро Франко керують політв’язнями Львівщини, але різними організаціями. Чи є в цьому потреба? Не відстає від Львова й Трускавець, де є не менше як 20 партій та організацій. Чи будуть вони одностайними? Чи будуть знову йти разом у різні сторони до нової поразки на наступних виборах? Невже історія нас нічому так і не навчила?

ВІЙНА «ВЕТЕРАНІВ» З БАНДЕРІВЦЯМИ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ…

Ветерани! Є дві категорії ветеранів. Це ветерани, які пройшли важкими дорогами війни з 1941 до 1945 року. І є „ветерани“, які всю війну не бачили фашистів, були далеко від фронту. Але ці „ветерани“ не дармували. Вони всі роки війни завзято боролися із „зрадниками“. Найбільше „зрадників“ було в Україні. Такими зрадниками були мільйони. Їх безпощадно мордували, виселяли в Сибір. У Західній Україні „ветерани“ воювали з бандерівцями. І як воювали! Тисячі людей, що й не бачили бандерівців, були замордовані, розстріляні цими катами. Сотні тисяч зовсім невинних людей було відправлено в Сибір. Дві категорії ветеранів. Одні з них воювали з фашистами, другі мордували своїх людей. І яка між ними відмінність навіть тепер! Чи однакову пенсію отримують одні і другі? Яку пенсію одержують ті, що воювали з фашистами? Дещо більшу від звичайної. А ветерани-кати? У Трускавці їх чимало. Недавно політв’язні Трускавця звернулися в собез, щоб взяти списки всіх ветеранів і які пенсії вони отримують. І яке було здивування, коли довідались, що ветеранів-катів у цьому списку зовсім не було. „А вони в нас пенсію не одержують“,– відповіли нам працівники собезу. Потім довідались, що ці душогуби одержують пенсію в Ощадному банку. Звернулися до Ощадного банку. І ще більше здивувались. Адже в Ощадному банку нам відповіли: „Ми не маємо права повідомити вам, яку пенсію одержують ці ветерани“. Совєршенно сєкрєтно! Чому? То яку пенсію отримують кати? За кров, за сльози, за руїну їм зараз у незалежній Україні дають велику пенсію! Це справжній абсурд! Собака завжди віддячує господареві за шматок м’яса. Не відстають від собак і кати-ветерани. Вони й зараз продовжують завзяту боротьбу з бандерівцями. Правда, вже не в катівнях, як у 40-ві та 50-ті роки. Я хочу запитати цих ветеранів, чи зможуть вони назвати хоч один великий народ, який би був у страшній неволі понад три століття! 337 років без перерви Україна перебувала в московській неволі. Блідне перед цією неволею татаро-монгольське іго. Хотів би я ще запитати ветеранів, які так завзято звинувачують бандерівців, називають їх тільки бандитами і вбивцями, чи називали бандитами і вбивцями в історії СРСР Пугачова, Разіна, Булавіна? Чи називали в цій же історії бандитом генерала Власова? Ні, не називали. Так чому тоді в цій же історії СРСР називали зрадниками Івана Виговського, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка, Павла Полуботка, Петра Дорошенка? Кого ж вони зраджували? Український народ чи московську імперію? Хіба ж борців за волю свого народу можна називати зрадниками цього народу? Скажіть, ветерани, в якій країні є щось подібне! Я хотів би почути відповідь від усіх тих ветеранів, які так „переконливо“ обвинувачують бандерівців. А кого зраджували Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Євген Коновалець? Адже історія СРСР всіх їх називає зрадниками. Уже минає десятиліття, як була проголошена незалежна Україна 24 серпня 1991 року. Та захисники большевицько-московської імперії набирають сміливості й тепер переходити в атаку проти ОУН-УПА. Коли йде мова про реабілітацію ОУН-УПА, то навіть у залі Верховної Ради України комуністи скаженіють. Вони так кричать, що й у будинках для божевільних такого крику ніколи не чути. Так що в божевільних є більше культури, як у депутатів-комуністів. А тепер буду конкретно називати тих, хто звинувачує бандерівців у тяжких злочинах. Ось колишня жителька Рівненської області, яка зараз живе на Херсонщині із засекреченим прізвищем, говорить, що бандерівці вбивали комуністів. Бандерівці ніколи не вбивали людину тільки за те, що вона була комуністом. Якщо бандерівці й карали, то карали в бою, карали сексотів, карали співробітників НКВС. Чи могли бандерівці таких не карати? Скажіть мені, шановна добродійко, хто і коли щадив стукачів? Ви жили в той час і повинні пам’ятати, скільки горя принесли такі люди мешканцям Західної України. Чия заслуга в тому, що півтора мільйона жителів Західної України відправлено в Сибір? Чи скажете ви, що це неправда? Та в кого шукати правди? У співробітників НКВС? А ці органи боротьби з бандерівцями розуміли по-більшовицьки: „Якщо ми вбиваємо, то ми герої. А якщо нас б’ють, то це вже бандити і вбивці“. Ще один автор з Рівненщини у своєму листі розповідає, що бандерівці вбили його маму, двох братиків і двох сестричок. А чому не назвав свого прізвища цей чоловік? Він розповів про надзвичайно трагічну подію, достовірність якої ніхто не зможе перевірити. Де конкретно відбулась ця подія? І я дуже хотів би зустрітись з обома авторами з Рівненщини в їхніх рідних селах. Хотів би конкретно поговорити з ними про діяльність ОУН-УПА. Адже вони були свідками цього всього. Та чомусь ті, хто говорить про злочини, не дуже спішать зустрітись. Поговорити зі своїми односельцями, перед якими кожен буде змушений сказати правду. Переконаний, що два автори цих листів ніколи не захочуть такої зустрічі. Чому? Наведу такий приклад, який буде конкретною відповіддю на запитання. Коли я їхав у вересні позаминулого року із Запоріжжя до Львова, то у вагоні почув надзвичайну історію. Розповідав її один з пасажирів, родом з Тернопільщини. В одному із сіл цієї області бандерівці на чолі із самим Бандерою спалили село і повбивали всіх мешканців. І це за те, що вони записалися в колгосп. Я відразу запропонував цьому пасажирові зійти разом з ним з поїзда в Тернополі і заїхати в це село. Та брехун не зміг навіть назвати цього села. Адже історія була видумана. І тому брехун втік з вагона ще до прибуття поїзда в Тернопіль. До речі, батько цього пасажира колись так само втік з Тернополя. Він зараз вчителює на Кіровоградщині. Це колишній стукач і співробітник НКВС. І синок не кращий. Так переконайте мене в цьому, що й ви не такі, автори двох листів. Про себе. Я зараз живу в Трускавці по вулиці Гоголя, 9. Це на Львівщині. А народився і виріс у селі Старуні Богородчанського району Івано-Франківської області. Був свідком кривавих подій у Західній Україні. У 1944 році мені вже було 15 років. На моїх очах вмирали ровесники. І гинули вони не від рук бандерівців, а від катів НКВС. Не вірите? То я вас запрошую в Старуню. І в Старуні переконаєтесь, що я говорю правду. Так що, сподіваюсь, зустрінемось: чи в Рівненській області, чи в Старуні на Івано-Франківщині. І я надіюсь, що редакція газети „Дзвін Севастополя“ допоможе нам зустрітися в присутності свого журналіста. Я переконаний, що це буде цікава зустріч для всіх нас. Це коли ми зустрінемось і з правдою. Хочу згадати й голову голопристанської ради ветеранів війни С. П. Мелащенка, що живе на Херсонщині. За дорученням 400 ветеранів він протестує проти героїзації та реабілітації вояків ОУН-УПА. Бо не добро і волю, на його думку, а горе і смерть несли вони українському народові. Тов. Мелащенко! Тов. ветерани Голопристані! У 1939 році в Західній Україні встановилася совєцька влада. У той час бандерівців зовсім не було. Ніхто тоді не провокував органи НКВС до тотальних репресій. Так чому ж тоді з перших днів після „возз’єднання“ західноукраїнських земель кати НКВС заповнювали тюрми тими людьми, яких визволили? Чому нещадно розстрілювали і мордували невинних? Чому по-ординськи вивозили в Сибір сотні тисяч мешканців Західної України? Чому тільки в червні 1941 року в тюрмах Західної України закатовано 50 тисяч людей? Чому? Тепер вам відомо, тов. ветерани, хто ніс горе і смерть українському народові, хто полив невинною кров’ю і вистелив кістками землю не тільки Західної України, а й землю безмежного Сибіру. Тоді могли в Західній Україні 1944 року зустріти більшовицькі орди, зустріти кривавих „визволителів“, які вже показали себе напередодні, хто вони такі? Західну Україну в 1944 році звільнили червоні окупанти від коричневих. І що ж принесло народові Західної України це звеличуване „визволення“? Знову кати НКВС тисячами мордували невинних людей. Знову тисячами вивозили на вірну смерть у Сибір. То хто ж приніс горе і смерть народові Західної України після її визволення? І чи не був хто-небудь із вас, тов. ветерани, тим катом, хто ніс горе і смерть на мирну землю Західної України? То було від кого захищати цей народ? Адже кати НКВС зовсім не різнилися від фашистських катів. Тому бандерівці майже десять років захищали свій народ від неперевершених катів НКВС. Це був справжній визвольний рух. Тов. ветерани заперечують боротьбу УПА проти фашистів: „УПА, створена 1942 року, була оснащена і озброєна вермахтом, ніколи не виступала проти фашистів“. Гарно співають ветерани. Ця пісенька нам добре відома вже десятки років. Адже вони знають тільки історію СРСР. Але є ще історія України. Прочитайте її. Якраз відділи УПА не допомагали фашистам, а вели з ними безперервні бої. Таких боїв було сотні. У цих боях загинули тисячі фашистів. Ось місця лише окремих боїв: Володимирець, Висоцьке, Оршев, Деражня, Людиполь, Костопіль, Шкробатівка, Цумань, Бороздово, Острог, Загорів. Візьміть у руки історію України, тов. ветерани. Про все це ви довідаєтесь. І зброю бандерівцям не давали німці. Цю зброю здобували в жорстоких боях з німцями. То звідки ви взяли, що бандерівці не боролися з фашистами? У зверненні ветеранів говориться: „Якщо ви чесні перед народом, то відкрито виступіть проти бандерівщини, засудіть її, як ми засудили злодіяння сталінщини“. Знову цинізм! Засудили злодіяння сталінщини! Як ви сталінщину засудили? На словах. Ви добре пам’ятаєте, як після закінчення війни судили фашистських злочинців. А хіба ж кати НКВС і КДБ здійснили менші злочини? Ви засудили сталінщину символічно, засудили саме поняття. А хто хоч одне слово з вас сказав про те, що всіх злочинців, які діяли в період сталінщини, теж треба судити? А ці кати зараз стверджують, що вони виконували волю партії. Чому не судили і зовсім не думають судити сотні тисяч вишколених катів НКВС і КДБ? Вони ще й сьогодні виблискують державними нагородами за свої криваві подвиги на українській землі. А які високі пенсії вони сьогодні одержують! За що? Чому ми не судимо, а нагороджуємо катів? Скільки мільйонів жертв вони замордували! А якщо своїх катів порівняти з фашистськими! Хто з них завоює пальму першості? Я віддаю перевагу неперевершеним катам НКВС і КДБ. А що скажете ви, тов. ветерани? А якщо ви чесні перед народом, то зверніться до Верховної ради України з вимогою віддати всіх злочинців НКВС і КДБ до суду. В усі часи були злодії, грабіжники, ґвалтівники. Є вони й тепер. Були вони і в той час, коли діяли бандерівці. Та тоді всі ці злочини грабіжників, злодіїв, ґвалтівників приписували тільки бандерівцям. Так було вигідно комуністичній пропаганді. Ось і в Старуні Богородчанського району на Івано-Франківщині самі бандерівці покарали двох грабіжників, які називали себе бандерівцями. А скільки було таких справжніх грабіжників і злодіїв? А скільки злочинів скоїли спецгрупи НКВС та ястребків, переодягнених на бандерівців! Кілька таких прикладів я особисто можу назвати. Дехто з вас, тов. ветерани, у той час служив в органах НКВС і прекрасно про це знає. А для прикладу я вам наведу з газети „Вінницькі вісті“ статтю інваліда війни І. Полянського „Як ми захищали населення від бандерівців“. Не один з вас, тов. ветерани, знає подібні факти, але мовчите. Ось якби таке вчинили бандерівці! А подія ця сталася восени 1945 року в селі Козовій, що біля Тернополя. Наведу уривок з цієї статті: „Одного разу два солдати, один з них на прізвище Тур, зайшли до хати селянина Йосипа. Сім’я Йосипа: жінка, дочка і немовля дочки. Зайшовши в хату, Тур почав приставати до дочки Йосипа. Щоб залякати жертву, Тур кладе на стіл бойову гранату і загрожує зірвати її в хаті, якщо дочка не стане з ним любуватися. Дочка зуміла вирватися з хати і втекти. Почали втікати Йосип і жінка з немовлям. Солдат Тур, зрозумівши, що допустив беззаконня, вирішив знищити сім’ю і звернути все на бандерівців. Тур вибігає з хати і пускає автоматну чергу по Йосипові. Втікач упав мертвим на стерні. Жінку з немовлям Тур розстріляв ще на подвір’ї. На цьому недолюдок Тур не зупинився. Він підпалив будівлю, клуню і два хліви. І щоб цей злочин від себе відвернути, посилає свого напарника до найближчого гарнізону, мовляв, напали бандерівці“. Ось якими словами закінчує свою статтю І. Полянський: „Мені й досі не дає спокою цей кошмар. Такими діями ми робили ворогами радянської влади навіть тих, хто добре ставився до неї. Вважаю, що злочин Тура не може мати строку давності. І коли він, можливо, ще живий, то повинен понести суворе покарання“. А скільки було таких Турів? І чому ви, тов. ветерани, про такі трагедії не згадуєте? Я зовсім не вірю, що жодному з вас такі трагедії невідомі. А особливо тим, хто в той час служив в органах НКВС. До речі, І. Полянський був свідком цієї трагічної події, яку він описав у своїй статті „Як ми захищали населення від бандерівців“. Ветерани війни! Хто вони зараз? Вони самі себе називають будівничими демократичної української держави. Який парадокс! Та саме слово „самостійна“ і зараз приводить їх до втрати свідомості, вони скаженіють, почувши це слово. Вони й зараз активно звинувачують борців за волю України – вояків УПА. Вони хочуть такої України, яка б і далі була колонією кривавої Москви. Та цього вони вже ніколи не діждуться.

ОДНІ БАВЛЯТЬСЯ, ІНШІ ГОЛОДУЮТЬ

Коли за незалежність свого народу виступає молодь, тоді можна надіятись на перемогу. Авангардом молоді є студенти. Приклади сьогодення в цьому переконують. Студенти були першими в рядах борців проти антинародних урядів Румунії, Чехословаччини, Болгарії, Польщі. Україна віками веде боротьбу за незалежність. Особливо вона набрала сили у XX столітті. Листопад 1918 року. Юнаки стали на захист української землі від польських окупантів. Вони в жорстоких боях проявили чудеса хоробрості.

А там українські стрільці січові – Палкі усуси — юнацтво безусе… Франкові сини, його мрії живі…

І це „юнацтво безусе“ вкрило себе невмирущою славою, їм ми і завдячуємо в тому, що не втратили вільного руху, не втратили сили боротися й сьогодні за незалежність України. Не осоромили пам’яті січових стрільців і молоді вояки УПА. Ось що розповідає Анна Плечій із села Головецького Сколівського району: „6 січня 1951 року загинув мій брат Іван Плечій із своїм побратимом Лук’яном Марочковичем. Десятки автоматників оточили будинок, де знаходились повстанці. Хлопці відбивали ворожі атаки. Тоді енкаведисти підпалили будинок. Відступати не було можливості. Лук’ян підірвався гранатою, а мій братик застрілився. В останні хвилини свого життя хлопці заспівали „Ще не вмерла Україна“, гукнули востаннє „Слава Україні!“ і вмерли, та не здалися ворогам“. Так боролись і вмирали тисячі синів і дочок України в нерівному бою з більшовицькими ордами за незалежність України. І сьогодні замучена Україна може всміхнутись. Десятки тисяч студентів, десятки тисяч юнаків і дівчат знову стали на прю з безличними і безсердечними кам’яними фігурами із групи „239“. І сьогодні ми можемо сказати: „Ще не вмерла Україна і не вмре“. У середині жовтня тисячі трускавчан прийшли на площу Січових Стрільців відзначити ювілей утворення УПА, вшанувати пам’ять повстанців, які загинули за незалежність України. Відрадно, що на мітингу були юнаки і дівчата. Хочеться щиро подякувати батькам, які виховують молодих патріотів України. Але мушу згадати й болюче. Саме в той час, коли на площі Січових Стрільців проходив мітинг, немало хлопців і дівчат проводили інший „мітинг“ у „Червоній руті“ та в „Старому дубі“. Свій „патріотизм“ вони проявляли біля чарок, наповнених хмільним. Лунали пісні „Ще не вмерла Україна“, „Гей, у лузі червона калина“. Та чи знають ці хлопці і дівчата, що в той час, коли вони розкошували в барі чи ресторані, сотні їхніх ровесників у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську та інших містах голодували? А коли й знали, то як вони могли пояснити свою поведінку? Хоч особисто собі дати відповідь на це запитання. Шановні батьки цих синів і дочок! Мабуть, немало вас 14 жовтня було на площі Січових Стрільців, слухало виступи старих учасників УПА. Слухали й розповіді про голодуючих студентів, захоплювались їхнім героїзмом. А що ви самі думали про своїх дітей, які в той час веселились у „Дубі“ та „Червоній руті“? Як же ви їх виховували? Чи доцільно вам бути на мітингу, на якому йде мова про долю України, коли ваші діти зовсім байдужі до цієї долі? Подумайте над цим. Звичайно, ніхто не забороняє молоді відвідувати веселі місця. Я не закликаю хлопців і дівчат голодувати. Але розкошувати в той час, коли їх ровесники голодують?! Розсудіть самі.

ГУК Є ВОРОГОМ КОМУНІСТІВ І ОЛІГАРХІВ

Розповсюджую газету „Дзвін Севастополя“. Ніхто мені не заперечить, що це одна з найкращих патріотичних газет в Україні. Ця газета закликає підтримувати блок Віктора Ющенка „Наша Україна“. Візьміть у мене газету № 10–11 за 2001 рік, і кожен з вас у цьому переконається. Але якраз від прихильників Віктора Ющенка я несподівано почув такі слова: „Не роздавайте газети „Дзвін Севастополя“, не агітуйте за Гука, адже Гук є противником Петра Димінського“. Що я міг відповісти? Я сказав так: „Шановні прихильники Петра Димінського! Дай нам, Боже, щоб ми завжди мали таких противників, як Микола Гук“. Микола Гук увійшов у моє життя з першим номером газети „Дзвін Севастополя“ ще в березні 1995 року. А в березні вже цього року вийшов 74 номер газети, її читають не тільки у Севастополі та Криму, але й по всій Україні. Про те, що Микола Гук буде балотуватися до Верховної Ради України, я довідався ще 2 грудня 2001 року. У той час про Петра Димінського не було ще й мови. То що мені тепер робити? Покинути Миколу Гука і переходити до Петра Димінського? Я сам себе назвав би негідником. І він теж мене не похвалив би. Тепер ще хочу вас дещо запитати. Зараз на Дрогобиччині 12 кандидатів ведуть завзяті бої, щоб уже в квітні зайти до сесійної зали Верховної Ради України. Як довідатися, хто з них справжній патріот України? А якби сьогодні чи завтра треба було захищати Україну від ворогів зі зброєю в руках, хто з цих кандидатів пішов би на барикади? Я назву одного такого кандидата. Таким є Микола Гук. Кого ви ще назвете? Я залишаю вам ще 11 кандидатів, є з кого вибирати. Ось тоді ви, шановні друзі, переконаєтеся, хто такий Микола Гук. Кожен з вас пам’ятає попередні вибори. І чомусь ми боїмося самих себе. Я не говорю про своїх і чужих. У мене такого поняття немає. Є вороги, які явно проти незалежної України. Є свої, хоч вони з Криму, Луганщини, Івано-Франківщини чи Львівщини. Мене дивує, чому ми не обираємо галичан? Виходить, зневажаємо самих себе. І навіть тепер галичанина називаємо противником. Бійтеся Бога, люди! Добре думайте, коли щось говорите. Та цього разу галичанин повинен бути депутатом Верховної Ради України. Це буде Микола Гук. Допоможіть йому в цьому, галичани Дрогобиччини! І хоч раз Дрогобиччина буде мати депутатом галичанина.

ДЗВОНАР МИКОЛА ГУК

Хто не знає сили дзвону! Щонеділі і кожного свята дзвін скликає всіх християн на Службу Божу. Дзвін завжди попереджав про небезпеку. Дзвін бив на сполох, коли в далекому минулому татари підходили до села чи міста. Коли новітні татари – дикі московські орди – несподівано хотіли вдертися в наш край, знову дзвін давав знати про біду. Велика відповідальність лежала на дзвонарях. Про них говорить народна мудрість: „Якщо ти навіть не вмієш дзвонити, то негайно дзвони, коли наближається небезпека“. Є дзвін, що пробуджує людську свідомість, закликає до боротьби. Таким дзвоном, безперечно, є газета „Дзвін Севастополя“, яка кличе севастопольців і всіх українців до боротьби за українську Україну з березня 1995 року. До кожного дзвону треба свого дзвонаря. У талановитого дзвонаря від дзвону лине музика скрипки. А чарівна мелодія „Дзвону Севастополя“ вже сім років лунає по Україні. Гідним дзвонарем цього „Дзвону“ є старший офіцер Військово-Морських сил України Микола Гук. „Дзвін Севастополя“ найперше гуртував не лише патріотів Севастополя. Патріотична мелодія „Дзвону“ доходила до Запоріжжя, її чули у селах і містах на Черкащині, у Києві, у селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області, на Львівщині і Донеччині, у Тернополі і Херсоні, у Дрогобичі і Харкові. Тепер „Дзвін Севастополя“ закликає мешканців Дрогобиччини до вирішального бою, який відбудеться 31 березня 2002 року. Готується до цього бою і сам „дзвонар“, справжній патріот України Гук Микола. Багато кандидатів у депутати на зустрічах із виборцями стільки обіцяють, що їм навіть самим смішно стає. Виконати цих обіцянок вони не зможуть, хоч би й хотіли. Але майже ніхто з кандидатів у депутати не говорить, що він зробив до цього часу. І не говорить тому, що не має про що сказати. Того не скажеш про Гука Миколу. Він не тільки сім років видає газету, але увесь час виступає проти антиукраїнської влади на чолі з Леонідом Кучмою. Найбільше в газеті є виступів проти комуністів. Чого варті тільки слова, надруковані в одній із статей газети „Дзвін Севастополя“: „Хто вірить у комунізм – є свідомим злочинцем проти самого себе, своєї родини, свого народу. Хто славить комунізм – той дурень. А хто надіється, що комунізм зміниться – ідіот. Комунізм є зараза. Де він ступає, там смерть“. У кожному номері „Дзвону Севастополя“ викриваються криваві злочини комуністів. Розповідається і про антиукраїнські дії сучасної КПУ. Ось чому комуністи по-зміїному сичать. Не зміг такої образи знести лідер КПУ Петро Симоненко. Він подав Миколу Гука і газету „Дзвін Севастополя“ до суду. Метою Петра Симоненка було зліквідувати газету „Дзвін Севастополя“. Майже рік продовжувався судовий процес. Битва в суді проходила з перемінним успіхом. За образу комуністів Петро Симоненко вимагав у Миколи Гука 120000 гривень. Мабуть, такої суми Микола Гук й не бачив ніколи. Але все добре, що добре закінчується. Петро Симоненко не зміг поласувати тими грішми. Він не виграв цього судового процесу. Микола Гук створив і очолює Севастопольське товариство „Просвіта“ ім. Тараса Шевченка. Роботу цього товариства не можна переоцінити. Проводиться боротьба проти русифікації. Севастопольських дітей тепер чекає рідна школа. Класи з українською мовою навчання є в українській школі-ліцеї № 8, в українській школі-гімназії № 53, в українській школі-інтернаті № 7, у загальноосвітніх школах № 37 і № 34. І це в Севастополі! При Севастопольському державному технічному університеті відкрито факультет української філології. Хочеться згадати українські бібліотеки в Севастополі. Це бібліотека Українського Культурно-інформаційного центру, Українсько-Канадійська бібліотека, бібліотека Севастопольського товариства „Просвіта“, філія бібліотеки Севастопольського товариства „Просвіта“ у Вільному гуманітарному коледжі. Помітною подією минулого року було святкування 10-ї річниці Незалежності України. У цей день Севастополь подав приклад духовного єднання нашого народу. У цей день зібрались українці і священики УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ. Вони разом провели Службу Божу за Україну. Де ж було щось подібне? І все це – плід роботи Севастопольського товариства „Просвіта“ ім. Тараса Шевченка, яке очолює Микола Гук. Минулого року проведено фестиваль української пісні, у книжковому магазині відкрито відділ української книги. Севастопольські патріоти пікетували міську раду, протестуючи проти будівництва у Севастополі пам’ятника катові українського народу Сталіну. Це аж ніяк не все, що зробили у Севастополі просвітяни та Микола Гук. Я особисто розповсюдив сотні книг, виданих у Севастопольському видавництві „Просвіта“. Тепер я хочу звернутися до всіх українців на Дрогобиччині. Назвіть мені таку людину, яка зробила для України більше за останні роки. Хто знайде таку людину, я нагороджу того своєю одноразовою пенсією, яка становить 139 гривень. Якщо таке станеться, то буду дуже радий, що є ще один такий патріот, як Микола Гук. Але шукайте цих активних патріотів не в Дрогобичі, Стрию, Івано-Франківську чи Львові. Шукайте їх у Запорізькому краї, на Херсонщині, Донеччині, Луганщині. Не знайдете, я в цьому переконаний. І я, на жаль, збережу свою пенсію. А тепер подумайте, мої українці, всі чесні патріоти Дрогобиччини, чи не заслуговує Микола Гук своєю активною життєвою позицією, своєю працею бути депутатом Верховної Ради України? То чи знайдеться такий патріот Дрогобиччини, який не проголосує за Миколу Гука? І хто не проголосує за нього, той матиме не покутний гріх. Такий виборець зробить велике зло для України. Як він буде сповідатися перед Великоднем? Священик йому дасть прощення від імені Ісуса Христа. А Україна? Дорогі дрогобичани! Не грішіть хоч перед Великоднем! Адже 31 березня відбудеться священний бій за Незалежну Соборну Україну. Голосуймо за Україну, за українську Україну, за Україну для себе і своїх дітей. Нехай допоможе нам у цьому Бог!

ЧИ ВБИВАЛИ БАНДЕРІВЦІ ВЧИТЕЛІВ?

Чи є хтось страшніший від комуніста? Таких не було і немає. Навіть змія кусає, обороняючись. Комуніст є гіршим від змії. Адже він може мордувати й безборонну жертву. Комуністи можуть знущатися й з мертвих. Скільки розрито могил цими нелюдами XX століття! До такого варварства не доходили навіть гуни, хазари, печеніги, половці, татаро-монголи… Я хочу сказати про сьогоднішніх комуністів. Одні з них відкрито й тепер називають себе комуністами. Але є й друга категорія. Вони себе зараз називають „ветеранами отечественной войны“. А скільки таких ветеранів ніколи не бачили фашистів! Вони тут мордували своїх людей. Та для тих ветеранів ці люди були „ізмєннікамі родіни, бандітамі“. І ось справжні бандити і вбивці називали і називають себе „визволителями“. На їхніх грудях ордени та медалі. Якби вони тільки правду розказали, за що вони одержали ці ордени та медалі! І якщо колись про свої криваві подвиги відкрито говорили, то тепер уже не згадують. А ось про „злочини бандерівців“ вони говорять і сьогодні. Навіть сотні тисяч своїх власних жертв вони щедро дарують бандерівцям. Тепер колишні кати НКВС та КДБ відмовляються від своїх жертв і в Пасічній на Івано-Франківщині, і в Золочеві, і в селі Головецькому на Сколівщині, й у всіх інших селах та містах Західної України. А коли люди розкопали жертви комуністичного терору, то червоні кати стверджують, що це справа рук бандерівців. Ці виродки в ролях „ветеранов отечественной войны“ ще й не таке говорять. Один такий ветеран зі Львова у вагоні електрички Львів-Трускавець стверджував: „Повідкопували кістки худоби і тепер кажуть, що це кістки людей, яких ми мордували“. Це вже виходить за всякі межі. Такої нісенітниці не може придумати й божевільна людина. А він має вищу освіту. Так що це розумний дурень. Тепер хочу згадати й трускавецьких „ветеранов отечественной войны“. Буду говорити тільки про те, що сам чув. Один такий ветеран говорить, що бандерівці вбивали вчителів, яких присилали сюди зі Східної України. Я цьому ветеранові вже говорив, щоб він назвав факти. За його словами, вбивали вчителів тільки тому, що вони були комсомольцями. Цьому ветеранові і всім іншим ветеранам я хочу запропонувати поїхати в моє рідне село Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області. Чому якраз в Старуню? Та тому, що в Старуню зі Східної України було скеровано 15 вчителів. Це Калайда Віктор та Калайда Віра з Мелітополя, Бірка Ганна з Харківщини, Хмарна Ганна з Вінниччини, Фафлей Ганна та Пилип’юк Олена з Київщини, Камчатний Іван та Камчатна Ганна з Чернігівщини, Куцарьов Олександр та Войтюк Віра з Кіровоградщини. А також Казаренко Марія, Сав’юк Надія, Василець Галина, Шевчук Степан, Глодан Олена. Більша частина вчителів Старунської школи була зі Східної України. Чи є потреба питати, чи були вони комсомольцями? Адже в Західну Україну посилали тільки комсомольців. А раз так, то бандерівці повинні були їх повбивати. Та вони не вбили жодного вчителя. Шановні ветерани! Хто з вас хоче переконатися в цьому, поїдемо в Старуню. Поговорите з тими вчителями, які ще живуть у Старуні, яка стала для них рідним селом. Я готовий кожного дня поїхати туди. То коли поїдемо? Можливо, що ви виберете інше село, в якому бандерівці повбивали вчителів із Східної України. Я з вами поїду і туди. Чи були випадки, коли бандерівці вбивали вчителів із Східної України? Такі випадки були. Траплялися вчителі, які були радянськими активістами. Такі вчителі в позаурочний час брали в руки автомати і разом з енкаведистами йшли проти бандерівців. Правда, особисто я таких випадків не знаю. То як повинні були чинити з такими „вчителями“? Та не тільки із вчителями, а й з головами сільських Рад, головами колгоспів, лікарями, які співпрацювали з НКВС. Шановні ветерани! Ви повинні відгукнутися на мою статтю. Переконайте мене в тому, що бандерівці вбивали вчителів зі Східної України тільки за те, що вони були комсомольцями. Адже особисто мені про це ви говорили. Правда, не могли тільки знайти конкретних прикладів. То знайдіть ці приклади. Хто кого переконає? Ви мене чи я вас? Та переконати можна тільки правдою, фактами, а не брехнею. Та від кого ждати правди? Від тих, що десятки років безсоромно брехали? То чи можна ждати, що хтось із цих брехунів відгукнеться на мою статтю? Ніхто не відгукнеться. Ніхто не запропонує поїхати зі мною в Старуню чи якесь інше село. Я в цьому переконаний. Та брехати ці негідники й далі будуть. Це їхня професія. Але чому вони не відповідають перед Законом за цю безсоромну брехню? Хто на це може дати відповідь?!

УКРАЇНА ЄДИНА

Підполковник у відставці з Радомишля Микола Крепченко, який півтора року воював з бандерівцями, говорить: „Коні колишніх солдатів Червоної Армії і вояків УПА вже долітають до останньої межі. Пора перестати шукати поміж себе ворогів. Змиритися, простягти один одному руки і залишок дороги віддати чесному служінню нашій одній Матері – Україні“. Люди в Україні прозрівають всюди. У цьому я переконався, коли недавно побував у Запоріжжі. Я спілкувався із сотнями людей. Вони дуже незадоволені діями депутатів нашої Верховної Ради. В основному я не зустрічав таких, які звинувачують у наших негараздах незалежність України. Декому здається, що у Запоріжжі, Харкові чи Дніпропетровську більшість проти незалежності України. Неправда. Хто не вірить, поїдьте у Запоріжжя, поспілкуйтеся з людьми, і ви у цьому переконаєтесь. Опитав я 200 запоріжців, з якими спілкувався, і 144 із них переконані, що Україна повинна бути незалежною державою. Та не буває села без болота. Це народне прислів’я. У Запоріжжі є радянські українці, для яких незалежність України є сіллю в оці. Одним з таких є мешканець Запоріжжя Микола Жало. Це він після війни служив у органах НКВС і катував людей у Бібрці, що на Львівщині. Часто називає себе партизаном, який полював на бандерівців. Чи потрібна йому зараз незалежність України? Ясно, що ні. Тільки ненормальні люди можуть зараз прославляти комуністичну партію. Тільки фанати та божевільні можуть закликати, щоб на Україні знову відновити соціалістичний лад. А Микола Жало і Ко видають себе за нормальних людей і намагаються це робити. Цікавим було свято першого дзвоника в Запорізькій СШ № 109, де я був присутнім. Школа № 109 є українською. Свято пройшло в національно-патріотичному дусі. Нічим воно не відрізнялось від такого ж свята у трускавецьких школах. Вносили синьо-жовтий прапор, лунав славень „Ще не вмерла Україна“. Були патріотичні виступи вчителів, батьків та учнів. Усі виступаючі говорили про Україну. Був я на першому уроці у вчительки першого класу Наталії Неділько. Я був зачарований. Зовсім не перебільшую. Як називається наша Батьківщина? Хто ми є? Назвіть національних героїв нашого краю? Чому наше місто називається Запоріжжя? Ще десятки подібних запитань поставила вчителька першокласникам. Вона говорила про любов і повагу до батьків, до дідусів та бабусь. Адже вони теж були на цьому уроці. Мав я розмову з іншими вчителями. І я переконаний, що вони виховають справжніх патріотів України. У цьому сумніву немає. Єдина Україна від Трускавця до Запоріжжя. Віками москалі роз’єднували її на ворожі табори. Та прийшов цьому кінець. Ніхто її тепер не роз’єднає! Ніколи!

ПАТРІОТІВ ВИХОВАЮТЬ ТІЛЬКИ ПАТРІОТИ

Кожен є таким, яким його виховали батьки і школа. Ще велике значення у вихованні молоді має художня література, телевізор, радіо. Часто можна почути, що виховує вулиця. Але це тільки тоді, коли відсутнє виховання батьків та вчителів. Хочу згадати свої дитячі роки. Дай Боже, щоб всі так виховували тепер своїх дітей, як мене виховали мої тато й мама, хоч моя мама була малограмотна. А вчителі? Пригадую ще з першого класу вчительку Сушко. Такі, як мої тато, мама, вчителька Сушко виховувала в нас дитячий патріотизм. Ми тоді зовсім не мали поняття про патріотизм, навіть слова такого не знали. Але були справжніми патріотами. Хочу згадати один випадок. У школі села Старуні, в якій я навчався, були вчителями і польські шовіністи. Кожного дня перед першим уроком ми молились. Одного ранку першим був урок польської мови. Завжди вчителька починала, а ми повинні були за нею повторювати: – Ojcze nasz,– проказала вона. – Отче наш,– проказали ми. – Ręce! (Руки),– зарепетувала вчителька. І посипались удари лінійкою по наших долонях. Але вибити з нас перші слова молитви „Отче наш“ вчителька не змогла. Хіба ж це не патріотизм? А хто в нас виховав цей патріотизм у восьмирічних хлопчиків та дівчаток? Це тато, мама і перші вчителі, які були патріотами. Ми теж виховували один одного. І виростали свідомими українцями. Моїми ровесниками були й поляки, які жили в Старуні, але ми зовсім не ворогували. Навіть були друзями. Дочекались ми 1939 року, коли прийшли „визволителі“. Вперше в школу зайшов радянський офіцер. У класі він побачив ікону. – Хто це такий на іконі? – запитав вчительку Сушко офіцер. – Це Ісус Христос,– відповіла вчителька. – А ви Ісуса Христа бачили? Він не існував. – А я Сталіна теж не бачила, але вірю, що він є. Офіцер замовк. Він не мав що відповісти. Ми з перших днів відчули, що до нас прийшли вороги. І як не розхвалювали радянську владу, але ми бачили зовсім протилежне. Старунців вивозили в Сибір. За яку провину? Московський окупант був набагато жорстокіший від варшавського. З нас намагалися зробити піонерів. Але з цього нічого не вийшло. Лиш один серед нас хотів стати піонером. Але ми його набили і тим врятували від кривавого піонерського галстука. Навіть пісеньку склали:

Ой у лузі галстука мотуззя Висить на кущах.

Згадую минуле і звертаюся до Бога: „Боже! Допоможи, щоб і тепер наші вчителі виховували таких свідомих українців, якими були мої десятирічні та дванадцятирічні друзі“. Хочу згадати їх поіменно. Це Стефуняк Федір, Грицюк Петро, Грицак Юрко, Андрусяк Дмитро, Фафлей Дмитро, Грицак Катерина, Іванюк Михайло, Лукач Михайло, Лукань Іван, Ців’юк Василь. Я назвав тільки своїх однолітків, з якими найбільше спілкувався. Чи можна порівняти теперішнє виховання з вихованням у 30-і та 40-і роки? Тепер часто кажуть, що всі негаразди у вихованні через бідність. Неправда. Я вас у цьому хочу переконати. Згадую роки фашистської окупації. У Старунській школі вчителями були Грибик Василь та його дружина. Як вони жили, то не тільки Бог знав, а й люди в Старуні. Тому й носили їм продукти. Носили, що хто міг. Я особисто вліті та восени носив своїм дорогим вчителям печериці, які росли на великому пасовиську, на якому я пастушив. Чому лише печериці? Тому що я сам для себе збирав лободу, листочки з буряків, молоді листочки капусти. Всю цю зелень мама варила з молоком. Це й були мої делікатеси і на сніданок, і на обід, і на вечерю. І своїм вчителям зовсім не заздрив. Вони жили на жебранину. Пригадую, як сусіди приготували для Грибиків сир, яйця, масло, хліб. І мене попросили, щоб я це все їм заніс. Але сталось лихо. Це був червень 1944 року. У селі були мадярські солдати. Вони й пограбували мене. Правда, пограбували не зовсім. Хлібину залишили. Ще й свою солдатську хлібину мені дали. Дали мені й сигарети. Шановні сьогоднішні вчителі не тільки в Старуні та Трускавці! Ви не заздрите Грибикам? Переконаний, що ні. А ось Грибик Василь та його дружина вчили нас не лише географії, фізики, хімії, математики. Вони вчили нас бути українцями, більш за все на світі любити Україну. І хоч минає з того часу вже 60 років, ми й сьогодні згадуємо наших любих вчителів. Колись будуть згадувати й вас, сьогоднішні вчителі. Але як і за що? Про це самі зробите висновок. А тепер конкретні факти „патріотичного“ виховання в школах. Приклади будуть не з однієї школи. Читаю лекцію в Кричківській школі, що на Івано-Франківщині. Після лекції попросив директора школи дати мені списки учасників УПА. І хто б міг подумати! Директор дає мені списки ястребків. А про учасників УПА у школі зовсім нічого немає. У селі Кричка жив юний герой Івась Рінь. Коли в сусідньому селі Яблуньці його оточили кадебісти, він підірвав себе гранатою, відправивши на той світ і кадебістів. І скільки я не звертався до кричківських вчителів, але й до сьогоднішнього дня не можу довідатись від цих вчителів про легендарного юного героя Івася Ріня. Добре, що про це розповіли мені в Яблуньці свідки цього подвигу. Правда, вони так боялися, що просили мене не згадувати їхніх прізвищ. Я дав слово виконати їхнє прохання. Історію в цій школі вчать за старими радянськими підручниками. То ж яку історію вчать? Правда, це було в 1994 році. Я вислав їм книжки з історії України. До однієї із шкіл Богородчанського району (Івано-Франківська обл.) я приходив три рази. Але жодного разу мені не дозволили зустрітися з учнями. Чому? Нехай відповість на це запитання дирекція цієї школи. Читаю лекцію ще в одній школі на Богородчанщині. Учні одинадцятих класів не знають нічого про гетьманів України Івана Виговського, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика, Павла Полуботка. За 300–500 метрів від школи жили повстанці, які загинули в боях з московськими катами. Я вже не дивуюсь, якщо не знають про цих повстанців діти. Але дивно, що про них не знають і вчителі. То що ж такий вчитель розкаже цікавого своїм учням? Хіба що пояснить теорему Піфагора. За радянської влади як у школу приходив навіть рядовий учасник війни, то в актовому залі школи збирали всіх учнів і вчителів, перед якими виступав цей ветеран. Тоді інакше й не могло бути. Усе пізнається в порівнянні. Порівняємо і зробимо висновок. У Трускавецькій школі відбулася зустріч з Юрієм Шухевичем – сином генерала УПА Романа Шухевича-“Чупринки“. Про цю зустріч у Трускавці було повідомлено заздалегідь. Скажу кілька слів про Юрія Шухевича. Юрій Шухевич став національною легендою. На його долю випав героїзм особливого виміру. 41 рік із своїх сімдесяти він провів у тюрмі й на засланні. Якщо врахувати, що вперше його як сина „ворога народу“ заарештували в 15 років, а до по-справжньому вільного життя він повернувся аж у 1989 році, то виходить, що все своє свідоме життя він провів у большевицьких катівнях, до яких його кинули ще дитиною, а випустили інвалідом. Але людина власне тому має образ і подобу Божу, що, крім фізичної, виступає ще у двох іпостасях — духовній та інтелектуальній. Інтелектуальний потенціал Юрія Шухевича надзвичайно високий. Він чудово знає політику Бісмарка, Черчіля, де Голя, Аденауера, генералісимуса Франко, до дрібниць знає стратегію і тактику змагань Мазепи, Коновальця, Бандери за українську державу, добре орієнтується у вітчизняній та світовій історії, розуміється на літературі, музиці. А духовно цей чоловік твердий як криця. І ось відбувається зустріч. Зустріч у школі. Кращого й не придумаєш. Сотні учнів, десятки вчителів могли побачити цю легендарну людину, почути її виступ. Я радів, що ця зустріч відбудеться в школі. І ось вона почалася о 14-й годині. Якраз тоді, коли закінчуються уроки. І хто б міг подумати! Ні учнів, ні вчителів на зустрічі не було. Трохи помиляюсь. Було шість учителів та внуки політв’язнів. Чому ні один класний керівник не привів своїх учнів на зустріч з Юрієм Шухевичем? Що зробив для цього директор школи, щоб учні та вчителі побачили і почули цю людину? Що ви на це скажете, шановні вчителі, шановні мої колеги? Чи будете виправдовуватись? Зголодніли, бідненькі, тому й спішили додому! Адже була вже 14 година. Я вам співчуваю. Прийміть мої „щирі“ співчуття. Більше нічим я вам не можу допомогти. Який висновок із цього можна зробити? Патріотичне виховання в школі „на висоті“. Тому тут є юні рекетири, які вимагають навіть у своїх однокласників гроші, забирають мобільні телефони. Не сердьтеся на мене, шановні колеги. Ви можете все спростувати, і мені ще доведеться просити у вас пробачення. Таких прикладів виховання я можу навести десятки. Але для чого це? Ще розповім про школу, але вже за межами школи. У квітні в міській раді Трускавця зібрались учні, вчителі, батьки, представники міської влади, журналісти. Нагороджували найкращих учнів трьох трускавецьких шкіл. Це було свято учнів та батьків. Вони й раділи найбільше. Привітав обдарованих учнів і міський голова Лев Грицак. Наприкінці свого виступу він сказав: „Коли я ще вчився, то мене виховували на прикладах Леніна, Павки Корчагіна, Павлика Морозова… А тепер? З кого брати приклад?“ Дайте відповідь Левові Грицаку. Є з кого зараз учням брати приклад чи немає? Я звертаюсь до вчителів. Це ви повинні дати відповідь на запитання. А на чиїх прикладах виховували Василя Біласа, Дмитра Данилишина, Романа Макомацького? Чи не є вони зараз прикладом для наслідування?

ЮНІ ГЕРОЇ

Дуже мало ми знаємо про юних месників, які разом із своїми батьками та старшими братами боролися проти німецьких фашистів та московських ординців. Скільки таких дітей, яких можна заслужено назвати героями? Таких було сотні. Я зовсім не перебільшую. А чи знаємо ми про них? Скільки книжок надруковано? Я знаю тільки одну прекрасну книжечку „Михайлик“, яку написала вояк УПА Марія Дмитренко. Вона загинула 29 грудня 1948 р. у боротьбі з московськими варварами. Таких, як Михайлик, багато. То чому не надрукувати про них велику книгу, в якій би розповідалось про десятки таких Михайликів. Одним з таких героїв є Богдан Цицик. Він народився 1934 р. в селі Солоноватка на Старосамбірщині. У сім’ї було п’ятеро дітей: двоє хлопців і троє дівчаток. Батько Григорій був освіченою людиною. Він займався господарством, знаходив час і для просвітянської діяльності. В сім’ї були газети та книги. Ними користувалися і всі бажаючі односельці. Читав ці книжки і Богдан. Скоро в сім’ю прийшло велике горе. Богданові виповнилося заледве п’ять років, як у нього померла мама. Батько одружився вдруге. Його дружина не стала мачухою. Вона настільки пригорнулася до дітей, що вони називали її мамою, не відчували її за нерідну. А батькова любов до України, його патріотичні почуття передавалися і Богданові. Він був дуже допитливим, цікавився історією України. Страшні події червня 1941 р. пером не описати. Більшовицький терор набував фатального розмаху. У дитячу свідомість Богдана не вкладалося побачене страшне видовисько того, як більшовицькі кати сотнями кидали невинних людей у соляні шахти. Дитячий страх переплівся з ненавистю до тих, хто зі звірячою жорстокістю убивав беззахисних, приречених на мученицьку смерть простих сільських людей, яких більшовики зганяли до соляних шахт на страту. І ще одне горе увірвалося до Богданової родини в 1945 році: енкаведисти заарештували його батька. Після тортур у львівських катівнях, батька було відправлено етапом до Білгородської в’язниці в Росію, де з невідомих причин обірвалося його життя. А Богдан? Він підростав осиротілий, а разом з ним зростала в його свідомості ненависть до більшовицького мотлоху, що глумився над невинним людом та знищив його тата – справного селянина, доброго господаря і батька багатодітної сім’ї. Помститися за батька, помститися за тих невинних, що просилися, складаючи на грудях руки: „Я не винна, у мене маленькі діточки, пощадіть, Бога ради. Невже у ваших грудях нема серця або не знаєте, що таке мама дітям“. І яка відповідь? Більшовик відповів по-сталінськи. Він прикладом з усієї сили ударив жінку в обличчя. Нещасна мати й не зойкнула, падаючи до глибокої шахти. Помститися більшовицьким зайдам за будь-яку ціну. Як це зробити? Треба мати зброю. Ця думка вже не покидала Богдана. Тому він спочатку добув револьвер з набоями. Маючи зброю, почав підготовку до помсти. На початку 1949 р. в центрі Добромиля, за кільканадцять метрів від будинку міліції, Богдан перестрів начальника райвійськкомату майора Бугайова з його дружиною. Миттю вихопив з-за пазухи револьвер, впритул вистрелив у майора. Постріл був влучним, і Бугайов, колишній командир каральної групи НКВД, більшовицький кат, сконав на місці. Сам же Богдан безслідно зник. У тому ж 1949 р. він закінчив 6 клас і пішов вчитися на курси трактористів у село Підгірці Рудківського району на Львівщині. Але і тут Богдана не покидала думка про пошуки способів помсти більшовикам за батька, за його сирітську долю, за невинно убієнних, за страх і голод, завезений більшовиками до Богданової оселі, до кожної української родини. 1950 р. Богдан знову приїхав до Добромиля. Він безстрашно вистежував енкаведистів на вулицях міста. Одного дня лютий кат майор НКВД Скородєлов ішов з дружиною в будинок культури на виставу. Це вже після робочого катівського дня. Назустріч йому йшов хлопчина. Це був Богдан. Він пострілами з револьвера вбив Скородєлова. Сам знову зник. З цього часу Богдан був змушений перебувати у підпіллі. Повстанців на той час у районі вже майже не було. Вони погинули в жорстоких боях з більшовицькими бандами. Але Богданові вдається знайти двох друзів і продовжити боротьбу. Трійка молодих месників проіснувала недовго. У 1951 р. їх було зраджено. Друзі гинуть. Богданові вдалося врятуватися. Він добирається додому. Переночував, а вранці, написавши на дверях „Або здобути, або вдома не бути!!!“, забрав свої речі і пішов. Вдома відчували, що Богдан задумав щось нове, але втримати, відговорити його було неможливо. Він пішов у село Конів, недалеко від Добромиля, щоб розквитатися із зрадником. Але тут на нього неначе чекали. Богдан потрапив у енкаведистську пастку. Діватися було нікуди. Він босим вискочив із явочної квартири і побіг до лісу. Біг по замерзлій землі. Болю зовсім не відчував. „Хоч би добігти до цього лісу“,– думав Богдан. А енкаведисти хотіли спіймати його живим. Вони були впевнені, що босий по примерзлій землі хлопчина далеко не втече. Тому енкаведисти гналися за ним, але не стріляли. Та коли побачили, що віддаль щораз збільшується і втікач добігає до лісу, лише тоді ординці випустили кулеметну чергу, після якої Богдан упав. Кулі попали у живіт. Непритомного хлопця привезли в Добромильську лікарню. Лікарям було наказано будь-що врятувати хлопцеві життя. Енкаведисти розраховували з живого Богдана вибити на допитах зізнання. Операція пройшла вдало. Черговий лікар не відходив дні і ночі від пораненого. І коли, нарешті, Богдан опритомнів, то перше його запитання було, чи буде жити. Лікар відповів ствердно. Довідавшись про це, що Богдана поранено, до нього в лікарню приїхала мама. Побачивши заплакані очі матері, він намагався заспокоїти її. Але після цього сказав, що буде вмирати. „Повстанці живими не здаються“,– говорив він матері. Богдан добре знав, які страшні більшовицькі тортури чекають на нього після одужання. Його й тепер кожного дня прямо в лікарні мучать допитами. „Мене й так чекає смерть“,– думав Богдан.– То краще її самому собі заподіяти“. Але як це зробити? І Богдан придумав. Вночі він зірвав з себе бинти. Тоді почав розривати рану. Шовкові нитки були міцні, їх не можна було розірвати. Він рвав живе тіло. Весь час сам до себе шептав: „Щоб тільки не закричати! Боже, допоможи мені перемогти біль!“ Богдан тільки стогнав. Боявся, щоб цього стогону не почув під дверима охоронець. Ще бачив, як зафонтанувала кров. Більше нічого не чув і не бачив. Вранці до лікарні прийшов капітан, який допитував хлопця. Він спитав охоронця: „Як там Богдан?“. „Серед ночі стогнав, а потім затих. Зараз спить“,– відповів охоронець. Зайшли в палату і вжахнулися. Ліжко в крові. Рана розірвана, а Богдан лежить мертвий. Капітан, який в майбутньому мав катувати Богдана, тепер перед ним скинув шапку. „Герой! Справжній герой цей хлопець“,– сказав до охоронця. Цей останній вчинок Богдана ніяк інакше, як геройським, не назвеш. Адже яку силу волі мусів мати хлопець, щоб у такий спосіб піти із життя. Правда, у Богдана іншого виходу не було. Оскаженілі енкаведисти з нетерпінням чекали того моменту, коли разом із жилами витягнуть з Богдана зізнання. Все одно більшовицькі кати не помилували б. Та ж Богдан вбив двох душогубів, а більшовики такого не прощали. Але не дочекались помститись юному героєві: він своєю смертю їх перехитрив. В СРСР десятки років найбільшим юним „героєм“ був Павлик Морозов. Сотні шкіл, вулиць, колгоспів носили його ім’я. За що? А за те, що він зрадив рідного батька і видав його на страту. Ось яких героїв виховувала радянська влада! Зрадник – і герой. А Богдан за страченого більшовиками батька відважився майже на неможливе. Відвага перемогла страх, а любов до України і ненависть до більшовицької голоти дали сили юному месникові звершити подвиг, про який має знати все українське юнацтво. А поки що 26 жовтня 1993 р. ім’я Богдана Цицика присвоєно Солоноватській школі Старосамбірського району. І це все. Чи знають хоч на Львівщині про подвиг Богдана Цицика? Мабуть, не знають. У пошуках матеріалів про Богдана Цицика я відвідав голову КУНу м. Добромиля пані Марію Прокопець. Зустріч відбулася у неї вдома. Вона й розповіла героїчну історію Богдана Цицика. Андрусяк Дмитро народився в с. Старуня Богородчанського району тепер Івано-Франківської області. Він бачив, що робили більшовицькі орди в Старуні. Тому й ненавидів більшовиків. У грудні 1945 р. Дмитро був на варті. Слідкував, щоб облавники несподівано не зайшли в село. І ось побачив, що до Старуні направляються новітні ординці. До речі, на село колись часто нападали татари. Навіть одна місцевість у Старуні називається Перебій. Тут старунці перебили татар. Коли Дмитро побачив більшовиків, він кілька разів ударив по рейці. Це був сигнал тривоги. Після цього побіг у бік сусіднього села Монастирчани. Коли Дмитро опинився серед відкритого поля, він побачив, що з протилежного боку йдуть енкаведисти. Припав до землі. Але Дмитра побачили. До нього підбігли вороги. І в цей час вибухає граната. Дмитро гине разом з більшовиками. Недавно Дмитрова сестра Марія посвятила хрест пам’яті брата. Івась Рінь народився в с. Кричка Богородчанського району на Івано-Франківщині. Боровся проти більшовиків разом з рідним батьком. Одного дня 1946 р. Івась перебував у сусідньому селі Яблунька. Проходячи вулицею, несподівано побачив перед собою енкаведистів. Повернувся назад, але й там були вони. Забіг до першої хати і сказав господарям: „Втікайте з хати, бо зараз сюди прийдуть більшовики!“ Господарі вийшли. А на подвір’я увірвались непрошені гості. Вони бачили, куди забіг Івась. „Вихаді, бандіт. Здавайсь, щенок!“ – горланили справжні бандити. Івась не спішив виходити з хати. Тоді до хати зайшла частина облавників. І в цей час хату струсонуло від вибуху гранати. З хати виносили юного героя Івася і ненависних нападників. У 1946 р. вийшла книжечка про юного героя Івася. Книжечка називалася „Горда душа“. Добре було б перевидати цю книжечку. Він заслужив того, щоб про нього читали хлопці і дівчата не тільки Крички, а й всієї України.

БРЕХУНИ

Брехун – це професія комуніста. Як шила в мішку не заховаєш, так само не можна заховати й брехню. Я почну з Леніна. То був перший дипломований брехун радянської влади. „Земля – селянам!“ – горланив на весь світ Ленін. І селяни повірили. А що з цього вийшло? Селян пограбували. У них насильно забрали останній клаптик власної землі. І ще до минулого року ця земля залишалася в колгоспній неволі. Сьогоднішні симоненки, мойсеєнки, марченки, вітренки у Верховній Раді України все робили для того, щоб колись пограбовану землю не приватизували селяни. Комуністам легко було грабувати поневолену колгоспну землю. Та урвалося. Тепер селяни не дозволять себе грабувати. Комуністи обіцяли колгоспний рай. І деякою мірою не помилились. У 1933 та в 1947 роках понад 10 мільйонів українців опинилися в раю, але не на цьому, а на тому світі. Таких прикладів комуністичної брехні не сотні, а тисячі. Я знову повернуся до теми про вчителів. Комуністи „переконливо“ вели і далі ведуть мову про те, що бандерівці вбивали вчителів, яких присилали зі Східної України. Наведу зовсім протилежні приклади. У моєму рідному селі Старуня, що на Івано-Франківщині, таких учителів було 15. І бандерівці ні одного з них не вбили. Та комуністи ніколи не здаються. Не здаються навіть у безвихідній ситуації. І один з них, який назвав себе Миколою Далеким, зараз говорить: „Те, що в Старуні бандерівці не вбили жодного вчителя, освітянам просто пощастило“. Яка „розумна“ відповідь! Я захоплююсь вашим розумом, товаришу Далекий! Та перейдемо зі Старуні в Трускавець – місто, де зараз я проживаю. І в Трускавці були вчителі із Східної України. Кого з них убили бандерівці? Мабуть, і їм пощастило, товаришу Далекий? У Трускавці працювала вчителькою із Східної України Катя Юдіна. Вона була не тільки вчителькою, а й сексотом. Бандерівці знали про це. Але навіть Катю Юдіну не вбили, а тільки попередили. Прочитайте статтю на таку ж саму тему „Як я воював з бандерівцями“. Ця стаття була надрукована в газеті „Франкова криниця“, у стрийській газеті „Заграва“, у газеті „Дзвін Севастополя“, а також у книжці Юрія Борця „За Україну, за її волю“. А ось енкаведисти вбивали і переслідували вчителів як прибулих із Східної України, так і місцевих. Конкретні факти не заперечиш. Адже не буде Далекий і тут викручуватись? Правда на комуністів навіть факти не діють. Так, у Трускавці був учитель історії зі Східної України Олексій Масюткін. Він мешкав на квартирі у Василя Бурика. Енкаведисти по-ординськи напали на хату Бурика. І ці московські ординці жорстоко побили вчителя Олексія Масюткіна. Не бандерівці, а енкаведисти. Був убитий енкаведистами місцевий учитель Роман Стеців. Він навіть не був в УПА. То за що його вбили? Переслідувались енкаведистами й інші трускавецькі вчителі. Переслідували Стефанію Божик, Дарію Бурик. А вчителя Михайла Мендзата директор школи № 1 Дмитро Луцик звільнив з роботи за кілька днів до закінчення навчального року. А скільки вчителів було вбито під виглядом бандерівців! Таких випадків сотні. Я не буду всіх їх перелічувати. Згадаю банду КГБ на чолі з Небелюком у Делятині, що на Івано-Франківщині. Ця банда діяла під видом бандерівців. Десятки жертв на рахунку цих провокаторів. Не можна забути село Велику Тур’ю Долинського району Івано-Франківської області. У це село приїхала зі Східної України сім’я Божовських. Це Іван Божовський, його дружина Софія та син Володимир. Всі вони були вчителями. А на Долинщині діяла банда кагебістів під виглядом бандерівців. На чолі цієї банди був офіцер НКВД Галайда. Цей провокатор замордував всю сім’ю Божовських, називаючи їх заїжджими совітами. І це не поодинокі випадки. Ось хто вбивав учителів. Ці жертви, комуністе Далекий, ви дуже щедро приписуєте бандерівцям. І так переконливо стверджуєте: „Бандерівці вбивали вчителів!“. Чиїми руками, наклепнику Далекий? Скільки тих учителів, прізвища яких ви назвали в своєму листі до мене, вбили не бандерівці, а ординці з КГБ? Ви й користувались тільки архівами КГБ. А ви відвідайте особисто ті села, які назвали в листі. І переконаєтесь у брехні архівів. Стала брехачкою і львівська комуністична газета „Вільна Україна“. Який цинізм: „Вільна Україна“! На сторінках цієї газети була надрукована стаття „Увічнюють пам’ять убивці“. Мова йде про легендарного національного героя з Трускавця Романа Макомацького. Це йому трускавчани спорудили пам’ятник. І ця антиукраїнська газета „Вільна Україна“ називає Романа Макомацького вбивцею. Автором цієї статті названо Степана Дурибабу. Він називає Романа Макомацького вбивцею свого батька. І треба ж так забрехатися! Адже Степан Дурибаба цієї статті зовсім не писав. Про це є його власна заява. На газету подано до суду. Львівський суд підтвердив брехню „Вільної України“. А батька Степана Дурибаби вбили самі енкаведисти, підло приписавши це вбивство Романові Макомацькому. Це вже вироблений стиль комуністів – безсоромно брехати. У цій статті ще є один наклеп. Передаю фрагмент без змін: „Коли енкаведисти знешкодили Романа Макомацького, у нього було вилучено записник з переліком 47 чоловік, яких він власноручно позбавив життя, серед них значився і мій батько“. Мова йде про батька Степана Дурибаби. Яка ж нахабна брехня! Де цей список? Де ці прізвища? Не сумніваюсь, що газета „Вільна Україна“ надрукувала б прізвища жертв Романа Макомацького із списку, якби вона тільки цей список мала. А тепер газета „Вільна Україна“ змушена спростувати цю явну брехню. Це рішення Львівського суду, яке необхідно виконати. Але газета „Вільна Україна“ не тільки брехунка, але ще й нахаба. Вона не хоче надрукувати спростування. Й до цього часу „Вільна Україна“ не виконала рішення суду. То як заставити брехуна спростувати його брехню? На брехні ви їдете, нешановні далекі й недалекі, „Вільна Україно“, брехнею й поганяєте. І далі від смітника брехнею не заїдете. Щасти вам у цьому, брехуни.

МАТИ ВСЕ ПРОСТИТЬ. (ЛИСТ ДО БОРИСА ОЛІЙНИКА)

Не можу точно згадати, коли саме Борис Олійник увійшов у моє життя. Це було несподівано. Так несподівано ввійшов поет і в українську літературу. Кожного року в школі я проводив літературні вечори, присвячені Борисові Олійнику. Чим мене так захопив поет? Він писав про Матір. Адже немає нічого святішого від матері. Це і рідна мати, це і мати Україна! Борис Олійник звеличував Матір у своїх поезіях. Збірка його поезій „Сива ластівка“ зворушувала і далі зворушує читачів. Боляче втратити людину, яка разом зі святим образом Матері ввійшла в твоє життя. Борис Олійник несподівано увірвався в моє життя, несподівано я його і втратив. Та не тільки я втратив поета. Зовсім не перебільшу, коли скажу, що таких є мільйони. Серед них навіть і ті, які ще до сьогоднішнього дня зовсім нічого не знають про Бориса Олійника. Я зовсім не дорікаю Борисові Олійникові за минуле. Партію та Леніна прославляли в минулому і Павло Тичина, і Максим Рильський, і Дмитро Павличко, і багато інших поетів. За це ніхто зараз не звинувачує жодного з них. Дивує, що хтось і зараз активно й відкрито закликає йти до світлих вершин комунізму. Серед поетів, які є депутатами Верховної Ради України, немає прихильників комунізму. А ось Борис Олійник ідеї комунізму сьогодні називає безсмертними. Поет відроджує комунізм, який привів народи московської імперії до вселенської катастрофи. Виходить, Борис Олійник зрадив Матір. Мені здається, що поет фальшивив, коли писав вірші про Матір. А я на його віршах виховував в учнів любов до України. Я звеличував поета і його талант. А тепер? Що робити тепер? Адже в програмі з української літератури залишилося вивчення творчості Бориса Олійника. Що ж я повинен виховувати в учнів, вивчаючи життєвий і творчий шлях поета? Що ж я маю говорити учням про сьогоднішню поведінку Бориса Олійника, про його участь у зборищі комуністів на Донеччині? Такі запитання виникають не тільки в мене, а в багатьох учителів української літератури. Багато запитань про Бориса Олійника ставлять мені й учні. Хотілось би, щоб свої думки висловили вчителі української літератури. Було б дуже добре, якби на ці запитання відповів сам Борис Олійник. Він може багато сказати. А як хочеться шанувальникам поезії поета Олійника, щоб він знову повернувся до Матері. Мати завжди прощає. Простять Вам усі. Повертайтеся до матері України з комуністичної пітьми. Вас ждуть, Борисе Іллічу!

ВРЯТОВАНІ ХРЕСТ, КАПЛИЦЯ І ЦЕРКВА

Скільки тих хрестів було в Старуні Богородчанського району Івано-Франківської області! Мабуть, ніхто не підраховував кількість цих хрестів. Але їх були сотні. Було в Старуні і близько десяти капличок. Побудовано в селі дві церкви. І за це мешканцям цього чудового села можна низько вклонитись. Особливо за побудову двох церков св. Параскевії та Вознесіння. Було вирішено побудувати в Старуні ще й третю церкву. Це на території, яка спочатку звалась Красною, а пізніше її назвали Ластівцями. Все вже було готове до побудови, але… У вересні 1939 року прийшла московська більшовицька чума. Про побудову третьої церкви не могло бути й мови. Добре, що хоч до початку війни з Німеччиною ще не руйнували існуючі церкви, каплиці та хрести. Страшне лихо прийшло, коли закінчилась війна в 1945 році. Комуністичні червоні варвари хреста боялися. Для них хрест був на перешкоді до завершення їх сатанинського плану завоювати весь світ. І почалось нищення хрестів. На жаль, робили це свої старунські яничари. Не буду називати їхніх прізвищ. Нехай подякують за це своїм синам, донькам та внукам. А вони, ці яничари, самі побачать свої прізвища, хоч на папері цих прізвищ немає. Найперше ці старунські яничари кинулись на велику могилу, яка була висипана старунцями в 1942 році. Спочатку повалили восьмиметровий хрест, а саму могилу рвали гранатами. Та вночі відчайдушні хлопці знову ставили хрест на могилі. Довго так тривати не могло. Біля могили були засідки. Засідали старунські яничари. Безпощадно руйнували всі хрести. Не милували жодного. І в цей же час два брати Петро та Дмитро Маруневичі на місці зруйнованого дерев’яного хреста встановили хрест з бетону. Вони хотіли віддячити Ісусові Христові за те, що допоміг їм повернутися із сталінських сибірських таборів. На той час це був подвиг. Комуністичні варвари не довідались, хто був автором цього хреста. Але простити самому хрестові не могли. Як розгорталися події? Хрест було встановлено на межі двох сіл – Старуні та Журак. Деякий час з’ясовували, чий він. Нарешті визначили, що хрест міститься на території Журак. Тоді із журацького колгоспу імені Щорса приїхав трактор, щоб повалити його. Зачепили за хрест линвою, але линва обірвалась. Зачепили й другий раз. Та линва знову обірвалась. Так і поїхав тракторист, не виконавши цього завдання. Але хрестові цього не забули. Через кілька днів знову приїхав трактор, щоб розправитись з цим непокірним хрестом. Але й цього разу хрест вистояв. Тракторист втратив свідомість. Це вже Боже чудо. То Бог врятував тракториста від цього страшного вчинку. А хрестові дали спокій. Хрест переміг. Біля нього й сьогодні знімають шапки і хрестяться всі християни, які проходять дорогою чи стежкою біля цього хреста. І ще одна перемога. Мешканець Старуні Василь Павлюк не дозволив комуністам зруйнувати каплицю. Він не допустив напасників до каплиці. Як я вже згадував, у Старуні є дві церкви. І ось старунська комуна, підбадьорювана Богородчанським райкомом партії, вирішила зруйнувати хоч одну церкву. Вибрали для знищення церкву св. Параскевії в центрі села. Робилося це по-комуністичному, щоб все було законно. Руйнувати чи не руйнувати церкву – повинні були вирішити тільки трудящі села. А цими трудящими якраз були старунські яничари-комуністи. Було зібрано 17 підписів, щоб церкву зруйнувати. І ось одного дня, коли тільки настав ранок, біля церкви зібрали техніку. Все вже було готове до руйнування. Один старунський активіст встиг зачепити краном за хрест. І знову почали з хреста. Але на цьому все закінчилось. Одна жінка побачила це страшне видовище і крикнула: „Людоньки, церкву валять!“ Збіглися люди. Вони не дозволили ординцям зруйнувати церкву. Після цього голова старунського колгоспу імені Руднєва перетворив церкву на комору. Церква була врятована. І хрест, і каплиця, і церква вистояли перед комуністичними варварами. А ось у сусідньому селі Монастарчани церкву не врятували. Ніхто її не врятував від руїни. Зруйнована ця церква була вже після горбачовської перебудови. А тепер про радісне. Все-таки в Старуні, в Ластівцях у цьому році почнуть будувати третю церкву. Першої неділі після Зелених свят було посвячено місце, де буде збудовано церкву. Що не могли зробити батьки 60 років тому, це тепер зроблять їхні сини, внуки і правнуки. Це не так легко. Тому ми й схиляємо голови перед вами, дорогі старунці-ластівчани.

І НЕ СОРОМНО ВАМ?

Я почну із синичок, горобців та інших пташок. Називаю тільки тих птахів, які залишаються в нас зимувати в лісі і біля наших стріх. Навесні, влітку і восени вони розкошують. Легко знаходять собі їду, не мерзнуть. Але приходить люта зима. Мороз, заметілі, снігопади. Треба не тільки витримати холод. Кожного дня треба шукати їжу. І ця малесенька синичка, малесенький горобчик та інші пташки дають собі раду. Вони витримують сотню зимових днів і весело зустрічають весну. Чому ж ці пташки не летіли восени в теплі краї? І тільки навесні вони могли б повернутися до своїх рідних осель. А людина? Чи змогла б вона прожити хоч кілька днів у таких умовах зими, як маленькі синичка чи горобчик? Люди живуть у теплих помешканнях, мають що їсти. Проте частина таких людей скиглить. Тільки й чути, що хлопці та дівчата не мають роботи. Не завжди це відповідає дійсності. Не вірите? Я хочу переконати вас у цьому фактами. У червні цього року я був у Старуні на Богородчанщині. Якраз пора косовиці. Старунці вже другий рік працюють після ліквідації колгоспу. Землі у кожного стало в два, а то і в три рази більше. У багатьох було до одного гектара землі, на якій росла трава. Не всі у змозі скосити цю траву. І вони наймають косарів. Щоб скосити 1 ар платять 2 гривні. Косар може скосити щонайменше 20 арів і заробить 40 гривень. У Старуні є безробітні. Серед них є два брати. Це молоді хлопці. Я не буду називати їхніх прізвищ. І ось ці молоді „безробітні“ за мамину і татову пенсії самі найняли косарів. Косарям заплатили, дали й випити. Ще й безробітні брати випили по чарці. А скільки таких безробітних! Вони не хочуть робити. Живуть за рахунок пенсій батьків, дідусів та бабусь. Тепер протилежний приклад. Старунець Микола Яцейко та його зять працюють. У них було більше півгектара трави. І вони не наймали косарів. Вони самі цю траву вранці до роботи та перед вечором після роботи за два дні скосили. Є ще один вихід для старунських безробітних. І не тільки старунських. Мова йде про тих, хто не має роботи, але хоче працювати. Вони їдуть у центр та південь України. Там працюють і звідти привозять тонни пшениці, цукор, соняшникове насіння, горох… Я не раз кажу безробітним: „Хлопці і дівчата! Мені вже понад 70 років. І якби мене навіть позбавили пенсії, то я не пропав би. Пішов би навіть у село. Навесні там треба веснувати, трохи пізніше треба сапати, влітку треба косити, восени треба збирати урожай, є багато роботи в тих, хто будується. Мене запрошували б на роботу. Мене добре харчували б. А ввечері ще чарку налили б. І платили б мені не менше 5–10 гривень на день. Чи правду я кажу, дорогі хлопці і дівчата?“ Я сказав про село. Але є ще й місто. У серпні та вересні я перебував у Запоріжжі. Можливо, в місті є безробітні. Особисто я таких не зустрічав. Був я і в селі Роздол Михайлівського району. У селі є до сотні фермерів. У кожного з них 20– 40 і більше гектарів землі. У село ще за радянської влади на допомогу колгоспові „Таврія“ приїжджали робітники з фабрик та заводів Запоріжжя. І тепер роздольським фермерам потрібна допомога. Ось я був у фермерів Кирила Козарика та Миколи Тимошова. Тільки кавунів Тимошов виростив 200 т. Ці кавуни треба завантажити на машину, вивезти на продаж. Чи зможе Микола сам це зробити? А він ще виростив пшеницю, дині, помідори, картоплю, капусту… Та на допомогу фермерам у Роздол із Запоріжжя приходять хіба що родичі. І часто немає можливості зібрати вже вирощений урожай. І водночас безробітні стогнуть, що немає роботи. Вони надіються на Кучму, Медведчука, Литвина, що ті влаштують їх на роботу. Самі вони безпорадні, як немовля без матері. Я радив би задуматись кожній фізично здоровій людині. Не кажу про немічних людей. Хоч часто й немічні люди дають собі раду краще, як молоді і сильні. Нехай кожен звернеться до самого себе. Запитай самого себе: „А що я зробив для того, щоб мені жилося краще? Що я зроблю завтра, післязавтра?“ Мені особисто навіть дивно, як молода і сильна людина не може собі дати ради. Така людина не може допомогти татові і мамі, а сама живе за рахунок їхньої мізерної пенсії. Та ще й випиває. І такі випадки бувають. А як вони на нас нарікають, всіх звинувачують за своє бездарне життя. „Що мені дала Україна?“ – часто чуєш від такого молодика. У нього поняття жебрака. Жебракові треба тільки давати. Він хоче, щоб і Україна йому щось давала. Ніхто тобі не допоможе, коли ти сидітимеш на печі і щебетатимеш: „Ой піч, моя піч. Якби я на тобі, а ти на коні, який би з мене козак був?“ На печі козаком не будеш. Злізь з печі, ніхто тобі на печі не допоможе. Ти мусиш допомогти собі сам. І не тільки собі. Допоможи тим, хто слабший за тебе. Тоді ми всі будемо порятовані. І не будемо нарікати на Україну… Колись Робінзон Крузо після аварії корабля потрапив на безлюдний острів. І прожив на ньому 27 років. Що зробив би кожен з вас на цьому острові? Там не було теплої печі. Там не було батька і матері, які б вас підгодовували за рахунок своїх жалюгідних пенсій. А Робінзон Крузо вижив. Він не чекав допомоги ні від кого, хіба що від Бога. А ви живете серед людей і стогнете! Чи не соромно вам? Ви не можете собі дати ради? Самому собі? Дайте мені відповідь.

ДВОМОВНІСТЬ

На сторінках нашої газети триває дискусія про двомовність. А мене це дуже дивує. Не розумію я вас, товариші журналісти. Та хіба ж не існувало двомовності й раніше? Думаю, що всі про це пам’ятають. І було це само собою, ніхто навіть уваги не звертав. Десятки років існувала й існує у нас двомовність. Було б не дивно, якби у нас за двомовність виступали ті, хто зовсім не володіє українською мовою. Якраз ні. Часто-густо двомовності (як чогось нового!) домагаються такі собі суперінтернаціоналісти, котрі знають рідну мову, але зневажають її, і себе, і всіх нас. Ще 120 років тому український письменник Сидір Воробкевич так писав про наших двомовників:

Мово рідна, слово рідне, Хто ся вас стидає, Хто горнеться до чужого, Того Бог карає, Свої його цураються, В хату не пускають, А чужії, як заразу, Чуму, обминають.

Здається, що ці рядки написані не в минулому столітті, а сьогодні. Про тих, хто не знає своєї мови, надзвичайно влучно говорить Юрій Мушкетик у своєму новому романі „Яса“: „Так, це важливо, що своєї мови не знає. Не знає рідної мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавкає, як навчили. Яничар“. З цим треба погодитись. Краще не скажеш. І такий, даруйте, „поліглот із Уличного чи Орова“ нині говорить зі мною російською мовою. Я йому відповідаю рідною. Він кривиться, якби кислицю з’їв. Ось вам і двомовність. Хто за таку двомовність? Це з легкої руки таких „двомовників“ у репертуарі „Трускавчанки“ немає жодного твору на слова Тараса Шевченка. А в усій бібліотечній системі курорту в день зі свічкою не знайдете 50-томника нашого видатного земляка Івана Франка. Ви вже не раз писали про це, і що – відповіли Вам? Ні! „Двомовники“ вичікують. Хотів би я перебільшити, але той, хто соромиться свого, сьогодні може бути українцем, завтра – шведом, а післязавтра – турком. Залежно від обставин. Так, як той шахтар із Донецька. Яка різниця, мовляв. Хіба від того, якою мовою послуговуєшся, стане більше ковбаси в магазинах? Хочеться згадати і про вивіски російською мовою. Прихильники двомовності вважають, що писати їх тільки українською мовою було б зневагою до інших націй. Якщо із цим погодитись, то чому ж тоді російські вивіски рясніють в інших, не курортних містах? Хто кого в цій ситуації зневажає? І тут не треба ламати списи. Є відповідний державний документ. У нашій республіці усі вивіски мають виконуватися українською і російською мовами. Дотримуймося його. „Трускавецкая здравница“ делікатно почала було розмову про ті вивіски, та, видно, злякалася „двомовників“, і як результат – біля церкви зовсім недавно з’явився „ИНДТРИКОТАЖ“. Аякже, щоб усі побачили, які ми інтернаціоналісти. І бачать, і читають – „СувенирЫ“, „ПродуктЫ“, „Бар курортнЬІй“ – і дивуються від такої запопадливості та національного нігілізму. То якою ж усе-таки повинна бути двомовність у Трускавці? Я, старий педагог, так собі уявляю сферу взаємовідносин у всесоюзній оздоровниці. Коли приїжджають до нас гості з Росії, Грузії, Литви, Вірменії та інших братніх республік, то з ними ми повинні розмовляти російською мовою. Адже української мови вони не знають. Та коли приїжджають до нас із Києва, Запоріжжя, Кіровограда, Харкова та інших міст і сіл України, то чи ж будемо ми з ними користуватися в розмові якоюсь іншою – не українською мовою? Правда, смішно? Ось так я розумію двомовність. За всіх інших варіантів двомовності хтось когось буде зневажати. Особисто я з повагою ставлюся до російської мови. У мене є солідна власна бібліотека. Більшість книг у ній російською мовою. Із задоволенням розмовляю російською мовою з тими, хто не розуміє моєї рідної. Але хто знає українську мову, то немає найменшої потреби спілкуватися з ним російською. Так буде справедливо. І на цьому треба стояти газеті.

БРЕХНЯ ПРО БАНДЕРУ ТА БАНДЕРІВЦІВ

Серед усіх народів світу найбільше ворогів мала Україна. Це були гунни, хозари, печеніги, Візантійська імперія, половці, татаро-монголи, Угорщина, Польща, Туреччина… І від усіх цих ворогів український народ захищав свою волю. Та найпідступнішим і найлютішим ворогом для України була царська Москва. Прагнення українського народу до волі завжди лякали „білокам’яну“. Почався цей страх відразу після московсько-українського договору в січні 1654 року. Далі російська імперія не раз доводила, що вона не потерпить нічого національного, до того ж героїчного. Особливо їй треба було применшити роль Запорозької Січі. Адже звідти йшла слава на весь світ про оборонців-козаків. Так, у більшовицькій історії УРСР зовсім не згадують засновника Запорозької Січі Дмитра Вишневецького. Зате у книзі Володимира Голубоцького „Гомін, гомін по діброві“ Вишневецького названо звичайнісіньким авантюристом, пройдисвітом і навіть зрадником. Він, мовляв, відверто виступав проти козаків, продавав Україну Туреччині. То чому ж тоді Дмитра Вишневецького страчено восени 1563 року в Стамбулі? І складено відому світові історичну пісню про Байду-Вишневецького? Москва намагалася всіх борців за волю називати зрадниками, які продають Україну ворогам. Зрадником в її очах був гетьман Іван Виговський. Він „продавав Україну Польщі“. То чому ж тоді 1664 року поляки розстріляли Івана Виговського? А розстріляли його тому, що він хотів бачити Україну незалежною і від Москви, і від Польщі. Зрадником і запроданцем Москва називає й гетьмана Петра Дорошенка. Москалі вивезли Дорошенка далеко на північ, де він і помер 1698 року. Не тільки Туреччина й татари боялися кошового Івана Сірка. Легендарного козацького полководця боялася й Москва. І його вивезли в Сибір. Як найбільшого зрадника українського народу таврував російський царат Івана Мазепу, який „продавав Україну шведам“. Кат українського народу Петро І наказав проклинати великого гетьмана в усіх церквах. Зрадникам не було кінця… По всій Європі московські шпигуни ганяли за гетьманом України Пилипом Орликом. Та не спіймали. Доля врятувала його від Сибіру. Не врятувався останній кошовий Запорізької Січі Петро Кальнишевський. Він пробув на Соловках 28 років, де й помер 4 грудня 1803 року, відмовившись від царської „амністії“. Усе це було за царської Московської імперії. Її традицію продовжувала більшовицька імперія. Відмінність полягала тільки в тому, що „зрадників“ тепер уже називали „ворогами народу“. І ними на Україні стали мільйони. Ворогами народу називали навіть тих, хто активно боровся за радянську владу. Адже розстріляли синів письменника Михайла Коцюбинського – Юрія та Романа, Віталія Примакова, Івана Микитенка… А 1941 року – сина Івана Франка, Петра. А якими ж ворогами народу були Остап Вишня та Зінаїда Тулуб? І їх вислали на каторгу в Сибір. Я вже не кажу про Симона Петлюру, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка. Вони виступали проти радянської влади на Україні. Але й вони є не зрадники, а патріоти. Після 1942 року, коли була створена УПА, поняття „ворог народу“ стає вже „почесним“ для борців проти радянської влади на Західній Україні. Тепер їх уже називають бандитами та вбивцями. Не було такого села чи міста, де б не проводили вечорів та не викривали злочинів. Не дармувала преса, телебачення, радіо, художня література. І всюди вживали словосполучення „українсько-німецькі націоналісти“. Чи можна придумати щось безглуздіше? 1946 року один божевільний родом із Старуні Богородчанського району Івано-Франківщини на райкомівській машині написав крейдою: „українсько-більшовицькі націоналісти“. Це щось рівнозначне за абсурдністю попередньому словосполученню. На Бандеру та бандерівців накинулися кандидати філософських та історичних наук, ветерани, хоч вони зовсім не знають історії України. Таким знавцем історії виявився і кандидат філософських наук В. Безпалий. Я переконаний у тому, що він є ще й кандидатом кагебістських наук, що і доведу далі. Він так само знає історію України, як я знаю біографію першого президента Гондурасу. І цей подвійний кандидат продукує „цінні“ історичні дослідження. Так, у 1990 році В. Безпалий надрукував у „Радянській освіті“ статтю „Степан Бандера“, пропонуючи її вчителям історії. Друкує він і статтю „Хто є хто?“ про Євгена Коновальця. В. Безпалого і далі не перестає захоплювати історія Степана Бандери, оунівців та бандерівців. Коли на попередню статтю „Степан Бандера“ надійшло багато сердитих відгуків, то 12 лютого 1991 року Безпалий друкує в тодішній педагогічній газеті України „Освіта“ статтю „Ще раз про Бандеру“. Я вже згадував, що в підручнику історії УРСР всі борці за волю – зрадники і продають Україну. Статтю „Ще раз про Бандеру“ Безпалий з цього теж починає. У нього Бандера продає Україну Гітлерові… „Міцний союз“, мовляв, скріплює Степана Бандеру й Гітлера. То це із „приязні“ фашисти замордували двох братів Бандери — Олексу та Василя? Із „приязні“ фашисти знаходять місце для Степана Бандери в концтаборі? Тисячі членів ОУН фашисти повісили, замордували, розстріляли. Жертвами гітлерівців стали члени ОУН Микола Лемик, Олена Теліга, Олег Ольжич, Анна Максимець, Іван Климів, Юліян Петренко, Іван Равлик, Петро Щепанський, Василь Хима, Роман Марчак, Сергій Шеретюн, Андрій Марченко, Дмитро Яців… Скільки їх? Вони гинуть у Києві, Львові, Дрогобичі, Івано-Франківську, Кременчуці, Житомирі, Кривому Розі, Миргороді… Ось яка була насправді „дружба“ Бандери та Гітлера, бандерівців та гітлерівців, про яких так „переконливо“ глаголить В. Безпалий. Цікаво, що цей „історик“ не просто висвітлює свої думки і переконання, а все це нібито підкріплює архівними документами Абверу, яких він ніколи не бачив. Та явну брехню ніякими архівними документами не прикриєш. Якими ж архівними документами користувався В. Безпалий, коли наводив у своїй статті цифри жертв бандерівців на Івано-Франківщині? У статті „Ще раз про Бандеру“ Безпалий згадує 24 міста і села Івано-Франківської області й подає „конкретні цифри“ жертв бандерівців у кожному населеному пункті. За його даними, в цих населених пунктах кількість жертв бандерівців становить 227398. Правда, В. Безпалий стверджує, що бандерівцям активно допомагали гітлерівці. А я вже згадував про цю трагічну „допомогу“. Таку фальшиву кількість жертв бандерівців спростувала компартійна львівська обласна газета „Вільна Україна“ від 8 березня 1991 року в статті „Реабілітації не підлягає“. Хоч і не конкретна, як у В. Безпалого, але ось яка статистика цієї газети: „У Західних областях України від рук оунівців загинуло понад тридцять тисяч мирних громадян“. А за статистикою газети „Сільські вісті“ від 19 червня 1992 року в статті „Хрін редьки не солодший“: „Від вояків УПА загинуло понад 20 тисяч місцевого населення“. То як після цього зрозуміти В. Безпалого, коли (за його підрахунками) тільки в одному Івано-Франківську кількість жертв бандерівців становить 128272. І такі ж фальшиві цифри у всіх названих Безпалим 24-х населених пунктах. У статті „Ще раз про Бандеру“ кандидат фантастичних наук В. Безпалий згадує і Старуню Богородчанського району Івано-Франківської області. Це моє рідне село, в якому я народився! За брехливими статистичними даними того автора, кількість жертв бандерівців у Старуні становить 283. За все своє життя я ще ніколи не чув такого образливого наклепу на моє село та на моїх односельців. Я добре пам’ятаю всі події в Старуні, починаючи з 1939 року. Адже тоді мені було вже 10 років. І коли я тепер прочитав пасквіль В. Безпалого, то вжахнувся. Потрібно бути не тільки яничаром, а зовсім втратити людську подобу чи гідність, щоб таке написати. Свідомо написати неправду. Брешеш – образливе слово. Але В. Безпалий ще дужче образив сотні тисяч людей. Так що кращого слова він не заслуговує. А щоб йому в очі сказати це, я пропоную, щоб він і працівники нинішнього нового часопису „Освіта“, який не є правонаступником однойменного, ліквідованого два роки тому видання, поїхати зі мною в Старуню. Там пройдемо вулицями села і поіменно назвемо жертви гітлерівців, бандерівців та органів НКВД. І якщо ми пройдемо в Старуні тільки моєю вулицею Царинкою, то малошановному наклепникові після цього зовсім відпаде бажання продукувати підрахунки далі. Навіть не треба проходити всю Царинку. Назву тільки моїх найближчих сусідів, які загинули від рук НКВД за перші повоєнні роки. Жертвами катів НКВД серед моїх сусідів стали: Григорук Юрко, Григорук Іван, Григорук Василь, Григорук Ганна, Хоптюк Микола, Андрусяк Дмитро, Лукач Дмитро, Кріцан Ганна, Грицак Дмитро, Грицак Юрій, Марковецький Дмитро, Найбекер Адам. Більша частина з них – мої ровесники. А ось немає жодного на цій частині вулиці, хто став би жертвою бандерівців… Це факт, який легко можна перевірити, приїхавши в Старуню. Що ж можна протиставити В. Безпалому? У Старуні є обеліск. На ньому поіменно записані прізвища тих, хто загинув від рук бандерівців. Таких є 24. Як вони загинули? 19 з них полягли у відкритому бою з бандерівцями. Це були „ястребки“ та працівники НКВД. Жертвами стали і сексоти… Їх було троє. Бандерівці зобов’язані були їх покарати. Двоє серед 24-х були справжнісінькі грабіжники, які грабували під машкарою бандерівців: і їх прізвища є на обеліску. Ці факти можна перевірити. Досить лиш приїхати в Старуню. В. Безпалий згадує ще сусіднє селище Солотвин. Тут цифра брехуна становить 1290. І цю брехню спростувала компартійна обласна газета Івано-Франківська „Прикарпатська правда“ 3 квітня 1991 року в статті „Жертви терору“. Газета подала поіменний список, хто поліг від рук бандерівців у Солотвині. Таких у списку є 48. Але і ця кількість перевищена. Так, сім’ю Богославця Федора „ліквідував“ таємний співробітник НКВД Кобзей Петро. Богославця Івана вбили із засідки енкаведисти, а не бандерівці. Зовсім не була знищена сім’я Струка Степана. Дехто із цієї сім’ї живе й досі, хоч „Прикарпатська правда“ їх поховала… руками бандерівців. Фактично ж від їхніх рук у Солотвині загинули 33 душі. Я звертався до В. Безпалого, щоб він зі мною поїхав у Старуню та Солотвин. Але Безпалий їхати не спішить. Що він там загубив? Адже і в Старуні, і в Солотвині розкриється його явна брехня про кількість жертв бандерівців. Що ж подумали читачі газети „Освіта“, як тільки із статті В. Безпалого довідалися про історію Євгена Коновальця, Степана Бандери, оунівців та бандерівців? Можливо, що на Івано-Франківщині живуть самі вбивці, які тільки те й робили, що мордували, вішали, рубали сокирами, кидали живцем у криниці мирних громадян. Лише в одному районному центрі Коломиї, за статистичними даними В. Безпалого, кількість жертв бандерівців становить 37873… Хіба змогла б нормальна людина таке написати? Тоді в Коломиї не залишилося б жодної живої людини. І не тільки в Коломиї. Переконаний, що Москва ніколи не перестане називати бандитами та вбивцями тих, хто бореться за волю свого народу. Ось і тепер вірних синів і доньок Чеченії називають бандою Дудаєва. Та чи можуть бандити стати на захист рідної землі? Безпомильно бандитами можна назвати російських генералів, які женуть на явну смерть своїх солдатів проти волелюбного чеченського народу. Я не відійшов від теми. Адже така сама трагедія була в Західній Україні в 1944–1945 роках. І тут безпалі називали бандерівців бандитами, а катів НКВД – визволителями. Надіюсь, що наш новітній тижневик „Освіта“ спростує фальшивку В. Безпалого і допоможе мені зустрітися з ним у Старуні та Солотвині.

ЗА ВОЛЮ РОЗБІЙНИК НЕ СТАНЕ

Що страшніше від зради? Навіть смерть перед нею відступає. Зрадник, розбійник, ворог народу, бандит, вбивця… Хто не знає значення цих слів? Не спішіть відповідати. На Україні ці слова мають зовсім протилежне значення. Вже майже 400 років цими словами називають борців за волю України. І то всіх, починаючи з XVI століття. Дивно, але факт.

Польща називала зрадниками Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Трясила, Сулиму, Павлюка, Дмитра Гуню, Остряницю, Богдана Хмельницького, Богуна, Максима Кривоноса… Хто зараз набереться сміливості хоч одного з них назвати зрадником? Та на цьому не закінчилось. Зрадники не перевелися. Відразу після січневого 1654 року московсько-українського договору в Переяславі естафету від Польщі переймає Москва. Вона теж називає зрадниками всіх борців за волю України. Ті, хто намагався скинути кайдани з українського народу, відразу ставали „зрадниками“ цього ж народу. Чогось підступнішого й не придумаєш. І першим зрадником українського народу Москва називає гетьмана Івана Виговського. Адже це він вщент розбив московське військо під Конотопом у 1659 році. Цікаво, що Івана Виговського зрадником називає й Польща. Адже Виговський хотів, щоб Україна не залежала ні від Польщі, ні від Москви. Тому поляки й розстріляли гетьмана. Далі зрадниками були: Іван Мазепа, Дмитро Дорошенко, Павло Полуботок, Пилип Орлик. А за що названо зрадником Петра Калнишевського? За що його так жорстоко замучено на Соловках? За що відправили в Сибір кошового Івана Сірка? Виходить, що й він був зрадником? Та не тільки „зрадниками“ славилась Україна. Тут ще й „розбійники“ були. Розбійниками називали Устима Кармелюка, Миколу Шугая, Олексу Довбуша… Чи можна знайти в світі щось подібне? А ще коли розбійниками називають весь народ. І таке лихо є в історії України. Хто не знає гайдамаків, очолюваних Гонтою та Залізняком? А гайдамаками був весь народ:

Та й нікому: осталися діти та собаки,– Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

І ось цих героїв українського народу називають розбійниками: Гайдамаки не воины – Разбойники, воры, Пятно в нашей истории…

Бачите, які страшні у нас розбійники. Хто ж захистить гайдамаків від цієї незаслуженої образи? На захист гайдамаків став Тарас Шевченко. Ось як Кобзар відповів брехунам:

Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбійник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина…

До речі, Москва допомогла Польщі підступно, по-зрадницьки розправитися з гайдамаками. Минали роки. На Вкраїну завітала Радянська влада. Здавалося, що із зрадниками буде покінчено назавжди. Адже влада „перейшла до народу“. Віковічні мрії трудящих здійснились. Рай, та й годі. Що ще потрібно народові українському? Та розчарування не примусило себе довго ждати. Не пішли на пенсію й зрадники. Навіть зрадники далекого минулого залишились далі зрадниками. Іван Мазепа за роки радянської влади став ще „лютішим зрадником“ українського народу. Тільки одного Богдана Хмельницького звеличували. І звеличували тільки тому, що Москві вдалося підступно обдурити гетьмана в січні 1654 року. Як бачимо, зрадники минулого ними й залишились. Та продовжувати далі традицію радянська влада відмовилась. Потрібно було вигадати щось нове. І придумали. В історію України входять вороги народу. Скільки їх? За всі минулі століття в жодній країні світу не було такої великої кількості ворогів народу, як в Україні. Не сотні, не тисячі, а мільйони. І серед ворогів народу багато й таких, які активно боролись за встановлення радянської влади в Україні. Лютими ворогами народу стали сини письменника Михайла Коцюбинського Роман та Юрій, син Івана Франка Петро, Микола Хвильовий, Іван Микитенко, 3інаїда Тулуб, Остап Вишня… Я вже не кажу про Петлюру, Винниченка, Грушевського, Тютюнника. Вони хоч виступали проти встановлення радянської влади в Україні. Та це тільки квітки, а ягідки ще будуть. Починаючи з 1944 року, поняття „ворог народу“ стає вже почесним для противників радянської влади на Західній Україні. Тепер їх уже називають бандитами і вбивцями. Близько 50-ти років і телебачення, і радіо, і преса, і художня література щоденно розповідали про звірства бандерівців. Мабуть, усі криниці заповнили бандерівці своїми жертвами. Не було такого села на Дрогобиччині, в якому не проводилися б вечори, на яких би так активно не викривали „злочини“ бандерівців. У 40-і та 50-ті роки навіть проскакувало словосполучення українсько-німецькі націоналісти. Колись один божевільний на райкомівській машині крейдою написав: „Українсько-більшовицькі націоналісти“. Це щось рівнозначне попередньому словосполученню. Останнім часом преса знову активно почала атакувати Бандеру, бандерівців, оунівців. Усі комуністичні газети не дармують. У наступ на бандерівців пішли „ветерани“. Вони найактивніші бійці, хоч часто відшукати такого ветерана чи ветеранів неможливо. Згадав минуле і ветеран праці із Стебника П. Полінчук у публікації „Цього не забути“. І вже з перших рядків ветеран переходить в атаку на оунівців: „Пригадую 1941 рік. По сьогодні в моїй пам’яті залишилась ганебна сцена зустрічі окупантів з оунівцями. Гітлерівців вони зустрічали з жовто-блакитними фанами“. Ветерану було тоді 14 років, а тому він теж повинен пам’ятати, як зустрічали у вересні 1939 року Червону Армію. А зустрічали теж з хлібом-сіллю та жовто-блакитними прапорами. Що було потім, того Полінчук не згадує. Забув. Адже це давно було. А ось як оунівці грабували євреїв, цього дотепер не забув і навіть запам’ятав, що йшли грабувати євреїв з національними прапорами. Яка в Полінчука однобічна пам’ять! Одне пам’ятає, а друге – ні. Я вже писав, що оунівців називали українсько-німецькими націоналістами. У таку саму комуністичну дудочку зараз грає і Полінчук. Нового нічого не може придумати. Полінчук стверджує, що німці разом з поліцаями розстрілювали євреїв. Так до чого тут оунівці? Ці ж самі поліцаї після 1944 року ставали ястребками. А якби так прийшли й турки, то і туркам служили б. Я можу навести такі приклади, щоб переконати Полінчука. Ті, хто служив фашистам, не були оунівцями. Не були оунівцями й ті, хто служив органам НКВС. Не служили оунівці й польській владі. Адже всі вони були окупантами, проти яких оунівці боролись. А поліцаї? Ними ставали самі покидьки. Такі після 1944 року служили й органам НКВС. Я можу навести приклади, якщо Полінчук того захоче. І нехай не зараховує цих справжніх фашистських прислужників до оунівців. Та такий уже комуністичний стиль. Поліцаї і прислужники НКВС – це одна зграя. Вони й грабували із зброєю в руках. Одні це робили в 1942 році, а другі – в голодному 1947-му. А все це підступно приписувалось оунівцям. Ці ж покидьки ловили людей і відправляли в Німеччину на чорні роботи. Ці ж безбатченки в татарсько-ординському стилі нападали вночі на села і вивозили сотнями тисяч людей із Західної України в Сибір. Хіба ж шановний Полінчук цього не бачив? Бачив, але не згадує. Та якби це робили оунівці, він би защебетав. Ще хотілось би запитати шановного Полінчука, чим він займався з 1944 по 1954 рік? Полінчук не згадав про всі „злочини“ оунівців. Я йому хочу допомогти. Злочини оунівців сягають у далеке минуле. „Оунівці“ зруйнували Карфаген. „Оунівці“ залили кров’ю Берлін в 1953 році, Будапешт в 1956 році, Прагу – в 1968, Кабул – в 1979, Тбілісі – в 1989, Баку – в 1990. І це ще не все. Полінчук запитує: „Кого і від чого визволяли бандерівці?“ У 1939 році на Західній Україні встановилася радянська влада. У цей час бандерівців не було. Так чому ж тоді з перших днів радянської влади заповнювали тюрми тими людьми, яких визволили? Чому безпощадно розстрілювали і мордували невинних людей? Чому по-варварськи вивозили в Сибір сотні тисяч людей? Чому тільки в червні 1941 року в тюрмах Західної України було замордовано 50 тисяч людей? Чому? Що відповість на це Полінчук? Мабуть, втратить дар мови, щоб не відповідати. До того я ще й сумніваюсь, чи Полінчук є реальною людиною. Часто компартія любить і сама говорити від імені трудящих. І прізвище напишуть. То спробуй відшукати цю особу. Вважаю, що повністю відповів на запитання Полінчука запитаннями. Зрештою, бандерівцям було від кого захищати народ Західної України після його „звільнення“ в 1944 році. Західну Україну звільнили одні окупанти від інших. Що ж принесло Західній Україні це звеличуване „визволення“? Знову кати НКВС тисячами мордували, тисячами вивозили на вірну смерть у Сибір. То було від кого захищати оунівцям народ Західної України? Захищали від неперевершених за всю історію людства катів. Це був справжній визвольний рух. І було б цинізмом це заперечувати. А Полінчук якраз це й робить. За його словами, оунівці боролися не проти Сталіна, а проти „свого“ народу. Хотілось би мені знати, скільки таких полінчуків зараз є в Україні. Чи не таких називає шановний Полінчук „своїм“ народом? Я уже згадував, що бандерівці зі зброєю в руках захищали народ Західної України від катів НКВС. То як же повинні були вони ставитись до активістів, які були донощиками, активно допомагали органам НКВС? Хіба їх можна було назвати „своїм“ народом? Якраз таких бандерівці змушені були карати. Цікаво, чи був шановний Полінчук у Дрогобичі біля колишньої катівні НКВС? Тут розкопали близько п’ятисот жертв. Це ще аж ніяк не всі. А скільки серед цих сотень замучених є таких, що їх продали за 30 срібняків донощики? А полінчуки називають цих донощиків „своїми людьми“, „своїм народом“. Бандерівці вбивали „свій народ“. А за кого і за що боровся цей „свій народ“? Кому допомагав, починаючи з 1944 року? Ясно, що допомагав органам НКВС. І якраз на совісті цього „свого народу“ сотні замучених жертв біля колишньої катівні НКВС у Дрогобичі. Та не тільки в Дрогобичі. Таких катівень на Західній Україні сотні. І в цих катівнях за активною допомогою „свого народу“ й замордовано сотні тисяч невинних людей. Полінчук, звертаючись до демократів, які розмахують синьо-жовтими прапорами і співають „Ще не вмерла Україна“, з ненавистю говорить: „Ганьба вам і прокляття!“. Полінчук не закінчив ще своєї думки. Йому ще потрібно було вигукнути: „Слава катам НКВС і КДБ! Хай живе тюрма народів – СРСР!“ Більше Полінчуку нічого сказати. У нього є московська Радянська Україна. Він за збереження цієї колонії, де за 73 роки закатовано мільйони людей. Він за те, щоб Україна й далі була московською колонією. Полінчуки голосуватимуть за „вільну і суверенну“ Україну в новому колоніальному союзі. Це є „свій народ“, який завжди допоможе зайдам, хто б вони не були. Цей „свій народ“ боїться згадувати про самостійну Україну. Він навчився ходити в ярмі, ніколи і нікому не дозволить зняти з своєї шиї це ярмо. Такі, як Полінчук, не тільки словами, а й зброєю залякують. І це все відбувається сьогодні, на 11-ому році Незалежності України. У травні полінчуки вбили у Львові народного поета Ігоря Білозора, від їхніх рук загинуло немало українських патріотів. То чи вже не час дати їм гідну відповідь? І не тільки словами, яких вони не хочуть розуміти. Не треба боятися, що і нас назвуть розбійниками. За волю розбійник не стане!

ЦЕ МОЛОДІСТЬ МОЯ

Роздол. Мальовниче село Михайлівського району Запорізької області. Пригадую осінь 1962 року. Я вперше ступив на поріг Роздольської восьмирічної школи. У цій школі я працював вчителем української мови та літератури, а також історії. Це були мої найщасливіші роки. Моїм щастям я завдячую учительському колективу, який був мені справжньою сім’єю. Я кожного дня йшов до школи, як на свято, і це не перебільшення. Скільки літ промайнуло! Але й сьогодні добрим словом згадую вже покійного директора школи Григорія Гребенюка, завуча Антоніну Козлову, колег-педагогів Миколу та Раїсу Тимошових, Ольгу Смолу, Ганну Волик, Катерину Турковську та інших друзів, серед яких двоє нині живуть у Трускавці. Це Любов та Богдан Бай. Минули десятиліття. І ось через 38 років я знову в Роздолі на святі першого дзвоника. Серед гостей – голова Запорізької облдержадміністрації Олексій Кучеренко, керівники району, відділу освіти. Вони подарували юним роздольцям вісім найновіших комп’ютерів. До технічних подарунків долучилися й 58 книжок, які, сподіваюся, стануть у пригоді школярам. З’їхалися на свято й випускники цього навчального закладу, які тепер живуть у різних куточках України, а також за її межами. Деякі з них також стали педагогами і зараз учителюють у рідній школі. Це, зокрема, Алла Рудик, Надія Піхтєрьова, Лариса Козарик, Віталій Козлов. Окремо хочеться сказати і про роздольця Віктора Малинщука, який тепер живе в Москві. Він лауреат престижної міжнародної премії. Автор семи поетичних книжок. Остання зі збірок „Пошлите мне дожди й снегопады“ вийшла в минулому році. У своїх поезіях Віктор часто згадує рідний Роздол, свою вітцівську хату і батька-політв’язня. В. Малинщук не тільки поет, а й банкір. Хвилююча зустріч відбулася і з моїми колишніми учнями, в яких я був класним керівником. Тепер уже їхні діти й онуки здобувають знання у цій школі. Сталися зміни й у самому Роздолі. Припинив своє існування колгосп „Таврія“, і земля опинилася в руках тих, хто на ній працював: кожен колишній колгоспник отримав 8 гектарів землі. З’явилися в Роздолі і фермери. В одного з них, Миколи Тимошова, побував і я. У нього дійсно руки пахнуть хлібом: у цьому році пан Микола зібрав 520 центнерів пшениці. Це результат „невсипущого труду мозольного“ – з самісінького ранку до пізнього вечора. Але люди працюють. Працюють уже не за трудодень, не на когось, а на себе. А буде хліб – буде й до хліба! Аби тільки Бог давав їм здоров’я.

СИБІР – ПЕКЛО НЕ ДЛЯ ГРІШНИКІВ

Пеклом лякають грішників. Вони мають терпіти пекельні муки за скоєні на цьому світі гріхи. Та для українського народу протягом останніх чотирьох століть пекло було на цьому світі. І через те я переконаний, що на тому світі в пеклі українців немає. А якщо і є, то це тільки яничари та перевертні. Називати їх українцями чомусь язик не повертається. Пекло на землі для українського народу створювали численні вороги, особливо для тих, хто боровся за незалежність України і обороняв рідну землю. Тільки за це турки жорстоко замучили гетьмана України Дмитра Вишневецького. Не відставали від бусурманів і поляки. Карали за саму думку бути вільним. За спробу домогтися волі для українського народу поляки позбавили життя Северина Наливайка, Івана Богуна, Івана Виговського… Окремо треба згадати про Івана Гонту. Мабуть, Ісус Христос не терпів більших мук, ніж ті, які придумали для Гонти польські недолюдки. А що вони зробили в Кодні! Тут було страчено 300 гайдамаків. Всім повідрубували голови! На українській землі поляки лютували до 1939 року. Але лаври першості треба віддати катам московським. Вони набагато перевершили і турків, і поляків. І це не якісь чужинці, а „старші брати“. Вже з 1654 року москалі переконують українців, що вони є „старшими братами“. Горе було тому, хто не хотів цього визнавати. За непокору в 1709 році москалі зруйнували Батурин й замордували 15 тисяч батуринців. Не щадили й дітей. Москалі не тільки мордували. Вони мали Північ і Сибір, де було справжнє пекло для українців. Одним із мучеників цього пекла був останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський. 27 років пробув на Соловках цей мученик, де й помер у 1803 році. Мучились і загинули в Сибіру, на Півночі, в Мордовії Петро Дорошенко, Павло Грабовський, Василь Стус… Таких не тисячі, не мільйони – десятки мільйонів. Большевицька Москва набагато перевершила царську. За диктаторства большевицьких тиранів Леніна, Сталіна, Брєжнєва мільйони українців були насильно вивезені на Північ і в Сибір. Сибірське пекло пройшли й трускавчани. Частина з них так і залишилася у мерзлій сибірській землі назавжди. Серед них дві сестри та мама легендарного розвідника Романа Макомацького, якому нині відкрито пам’ятник як палкому борцеві за волю України. Є в Трускавці й такі, які пройшли сталінські катівні, витерпіли холод і голод у сибірських таборах. Вони повернулись на Україну нескореними і живуть ще й сьогодні, продовжують боротьбу за справжню незалежність України. Восени 1994 року вони об’єдналися у Спілку політв’язнів та Спілку репресованих. Роботи у членів Спілок дуже багато: це виступи у санаторіях, у селі Станиля, збір коштів на пам’ятник Роману Макомацькому (10 мільйонів карбованців); перераховано на пам’ятник жертвам сталінських репресій, який буде споруджено у Львові (10 мільйонів карбованців). На останніх зборах розглядалося питання про соціальний захист політв’язнів та репресованих. Адже їх зараз не дуже милують. А особливо тих, які ще й до сьогоднішнього дня не мають реабілітації. Таким є багатолітній політкаторжанин Михайло Хом’як. На зборах було ухвалено звернутися з проханням до міської ради про допомогу. І міська рада пішла назустріч. Усі члени обох Спілок отримали картоплю. Грошову допомогу в розмірі 4000000 карбованців Спілка політв’язнів виділила Василеві Яніву. У Львові ще навесні створено Об’єднання ветеранів Другої світової війни. Такі об’єднання створюються і в районах області. На зборах постановили створити таке об’єднання і в Трускавці: треба об’єднати всіх учасників Другої світової війни. Яка ж основна мета Спілки політв’язнів та Спілки репресованих? Об’єднати всіх тих, хто не на словах, а на ділі хоче будувати справжню Незалежну Україну. Хочеться, щоб ми вже ніколи не поверталися до московського пекла. Нехай нам у цьому допоможе Бог.

ЗАНЕСЕМО КОМУНІСТІВ ДО ЧЕРВОНОЇ КНИГИ

З великим болем у серці прочитав я у газеті „Вісті Підкарпаття“ доповідь О. В. Радзієвського „Про завдання міської парторганізації…“ на об’єднаному пленумі Дрогобицького міськкому партії і контрольної комісії міської парторганізації. Якщо вірити тов. Радзієвському, то як і в минулому, так і зараз міськком партії готовий усе зробити для добробуту дрогобичан. І зробив би. Сумніву в цьому немає. Та є сили, які стоять на перешкоді добрим намірам комуністів. Про це й наголосив у своїй доповіді О. В. Радзієвський: „Головним і найбільш небезпечним фактором суспільно-політичного життя став антикомунізм, який набирає все відкритіших, грубих і потворних форм. На перший план вийшли сили, що сповідують крайній екстремізм, відзначаються жорсткою організацією та дисципліною“. Ось чому у нас скорочується обсяг виробництва, знижується національний дохід, загрожує хаос і анархія. І я хочу спитати Радзієвського: „Чому ми терпимо екстремістам? Адже 73 роки їм не терпіли. Знаходили їм місце там, де Макар і телят не пас. Тому й жили заможно й щасливо. А зараз? Досить терпіти, шановні комуністи! Настав час діяти“. Надіюсь, що комуністи Дрогобиччини не дозволять націоналістам з УРП та СНУМу організувати та проводити масові заходи, які спрямовані проти улюбленої КПРС. Ми всім завдячуємо нашій рідній партії. Адже вона відкрила нам широку дорогу на Соловки, Воркуту, Колиму. Вона ж дала можливість вільно померти з голоду мільйонам людей на Україні в 1932–1933 роках. А скільки добрих справ у нашої партії на Західній Україні! Можна тільки захоплюватися піклуванням партії про свій народ. І коли я сьогодні спостерігаю за дискредитацією КПРС та марксистсько-ленінського вчення, то я місця собі не знаходжу з люті до націоналістів. Які ж вони невдячні! Та екстремістам цього мало. Вони ще хочуть реабілітувати ОУН-УПА. І події 1944–1950 років трактують як національно-визвольний рух. А насправді ОУН і УПА перешкоджали НКВС проводити в життя плани партії. Як би легко було вивезти в Сибір все населення 3ахідної України, коли б не УПА. Так за що ж зараз реабілітувати ОУН-УПА? Тільки комуніст Радзієвський може дати вичерпну відповідь на це запитання. І він вже дав відповідь: „Шановні товариші! Вам не треба нікого боятися. Ми стоїмо на своїй землі. Давайте переступати рубікони і пояснювати, хто є хто народові, і народ піде за нами“. Справді, народ не дозволить шельмувати партію. Народ не дозволить усувати партійні комітети з виробництв, не дозволить деполітизувати державні установи, правоохоронні органи, заклади народної освіти, культури, охорони здоров’я. Народ не дозволить націоналістам проводити психологічний тиск на комуністів, що переходить у моральний терор і загрозу фізичної розправи. Люди добрі! Комуністів і так стає все менше і менше. Вони чомусь покидають ряди партії. То врятуймо хоч тих комуністів, які хочуть бути разом з народом, які йдуть у гущу народу. У нас є можливість зберегти найстійкіших комуністів, відданих справі Леніна-Сталіна. Ми охороняємо рідкісних птахів і тварин, заносячи їх у Червону книгу. І в нас зараз є нагода зробити ще одну добру справу. Занесемо комуністів, які ще залишились, у Червону книгу. Тільки цей захід зможе врятувати комуністів, відданих слуг радянського народу.

РОЗМОВИ З ПРИВОДУ МОВИ

Запоріжжя суцільно зрусифіковане. Потрібно свічки серед білого дня, щоб почути українське слово. Дуже боляче, що рідну мову забули навіть ті, хто переселився в Запоріжжя з Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської та Рівненської областей. Недавно я перебував у Запоріжжі. І хочу згадати деякі діалоги про українську мову, почуті за ці дні. Після виступу по радіо Слави Стецько чую такий діалог: – Слышала выступление Стецько. Какая же она неграмотная. Ни единого русского слова. Почему она не выступала на русском языке? – А скільки років ви живете в Запоріжжі? – спитав я молодицю. – 45 лет. – Живете в Запоріжжі 45 років, живете на Україні, а не знаєте української мови. А Слава Стецько прожила за межами нашої держави півстоліття і прекрасно розмовляє українською мовою. Слава Стецько володіє кількома мовамн, в тому числі й російською. Ви ж знаєте тільки один „язык“. То хто ж тоді неграмотний?

Зустрічаюсь зі своїм учнем Віктором. Він розмовляє зі мною російською мовою. Я перепросив його: „Пробач мені, Вікторе, що я тебе не навчив української мови“.

В одному із дитячих садків переходили на українську мову. Моя колишня учениця Тетяна, яка працює там вихователькою, заявила: „А я не буду разговаривать на украинском языке. Я совсем не понимаю по-украински“. Завідувач садка – росіянка. Вона сказала: „Чи тобі, Тетяно, не соромно! Ти українка і не розумієш по-українськи! Я росіянка і то вивчила українську мову. Хочу, щоб у нашому дитячому садку діти вчились говорити рідною мовою. Адже вони живуть на Україні!“ До речі, мама Тетяни родом з Івано-Франківщини, а батько – з Тернопілля.

Кілька днів я зустрічався з одним запоріжцем. Він розмовляв російською. Від нього я почув комплімент: – Такой культурный человек, а разговариваете на непонятном языке. – А скільки ви мов, знаєте? – Русский. – А де ви живете? – На Украине. – Так чому ж тоді мова народу, серед якого ви живете, для вас є „непонятной“?

Зустрічаюсь з учителями української мови. Вони між собою розмовляють російською мовою. – Ви вчителі української мови. Чому ж ви не розмовляєте українською мовою? – А мы только на уроке разговариваем по-украински. – Чи навчите ви своїх учнів розмовляти українською мовою, чи прищепите їм любов і повагу до солов’їної рідної мови? Вчителі мовчали.

ВІДПОВІДЬ ЯНИЧАРАМ

Аби малі діти не бешкетували, їх часто лякали відьмою, упирем, бабою Ягою… Християни своє неспокійне чадо страшили ще чортом. Правда, коли були дуже злі, то говорили: „Чорт би тебе взяв!“. Сказавши, каялись, що нечисту силу згадали. Та навіть чорти були ангелами, коли їх порівнювали з комуністами. Десятки років вони наводили жах не тільки на дітей, а й на дорослих. Хоч, правда, я нікого не зустрічав, аби перші комусь приносили лихо. Навіть в усній народній творчості про чортів говорили з гумором. Якщо ненароком казали, що чорти йдуть, це не дуже когось і лякало. А от коли лунало: „Селом чи містом ідуть кагебісти…“, то люди від жаху втрачали мову. А кагебісти були кришталево чистими комуністами… Про комуністів можна розповідати без кінця. Але я не буду однаково говорити про всіх. Багато з них також були чесними людьми. Ось чому в перші ж дні відродження України вони викинули на смітник свої партквитки, зреклися комуністичної ідеології. Таким мені запам’ятався вже нині покійний Зенон Пристай, перед пам’яттю якого я низько схиляюсь. На жаль, були і є інакші комуністи, які й далі за союз. У їхніх кишенях і тепер червоні книжечки. Кілька слів хочу сказати про наших „рідних“, українських комуністів. Восьмого жовтня минулого року в газеті „Франкова криниця“ була надрукована стаття „Чи вбивали бандерівці вчителів?“. Я дав відповідь тим яничарам-комуністам, які в усній розмові зі мною стверджували, що бандерівці масово вбивали вчителів. Мова йшла про тих педагогів, яких посилали на роботу до нас зі Східної України. У Старуні на Івано-Франківщині, приміром, таких просвітян було 15, і всі залишилися живі. У статті я назвав прізвища усіх цих педагогів. Здавалося б, що ці факти, які легко перевірити, не можна заперечити. Це коли мова йде про чесних людей. Та вірного ленінця Миколу Далекого до таких не зарахуєш. Він надіслав відгук на мою статтю. Ось початок: „Автор нагромадив у своєму опусі стільки фальші і брехні, що й збагнути важко“. У чому ця брехня і фальш? У тому, що я проти комунізму. То хіба ж це брехня, товаришу Далекий? Я дійсно ненавиджу комунізм, як і всі чесні люди не тільки в Україні, а й в усьому світі. Далі цей товариш нагадує мені в листі, що я недружелюбно ставлюся до Росії. Але у своїй публікації я жодного разу не згадував про неї. Проте якщо М. Далекий уже натякнув, то скажу: „Я не маю жодних претензій до Росії, але не сприймаю російську імперію, в якої 337 років Україна була колонією. Не так давно тільки Бог допоміг розвалити цю жахливу тюрму народів. Навіть 20 мільйонів комуністів не змогли врятувати її від краху. Тепер вони знову хочуть воскресити цей труп“. Ще раз повернуся до старунських учителів, дотримуючись логіки адресованого мені листа. Даючи відповідь на питання: чому в Старуні не повбивали вчителів? – ви пишете, що „їм просто пощастило“. А ви поговоріть з тими вчителями, яким „пощастило“. Вони й далі живуть там. Що скажуть вам про бандерівців колишні педагоги-комсомольці, комуністи? Я міг би вас завести до них, і ви б почули на власні вуха, але ви цього не зробите. Боїтесь правди. У своїй „плідній праці“ ви наводите факти, взяті з архівів КДБ по Івано-Франківській та Львівській областях. Виходить, що від рук бандерівців загинуло 22 особи. А чи нема в цих архівах інших даних? Приміром, у моєму селі Старуні в Богородчанському районі на Івано-Франківщині від рук кагебістів загинуло 98 людей. А таких сіл тисячі в Західній Україні. Тільки у червні 1941 року по тюрмах цього регіону большевиками-комуністами-кагебістами замордовано 50 тисяч невинних людей. А тепер про статтю „Увічнюють пам’ять убивць“, надруковану в антиукраїнській газеті „Вільна Україна“. Її автором назвали Мирона Дурибабу, який ніколи цієї статті не писав. І батька його вбили не бандерівці, а якраз кагебісти, які свій „подвиг“ уміло приписали першим. Пригадуєте, подібне вони зробили із Семеном Руднєвим. З давніх-давен Москва називала бандитами всіх патріотів України: Івана Виговського, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Симона Петлюру, Степана Бандеру… В нашому регіоні доморощені комуністи-яничари почали називати бандитом і Романа Макомацького. Але тут не варто дивуватись. Дивуватися можна б було тоді, якби ці комуністи були нормальними людьми, а так… Не заздрю, крий Боже, вашому, шановні комуністи, освітньому кругозорові. Скажу лише, що партія комуністів була в різних країнах. Чи міг, приміром, італійський комуніст казати, що він не хоче незалежної Італії? Польський комуніст постійно твердить: „Єстем поляк!“. Російські комуністи є патріотами Росії і теж бачать її незалежною державою. А ось українських комуністів можна протиставити усім комуністам світу – вони не хочуть своєї держави і люто ненавидять тих, хто боровся і бореться за незалежність України.

В УКРАЇНІ МИ ПОВИННІ РОЗМОВЛЯТИ ПО-СВОЄМУ

Уже дев’ятий рік ми живемо в незалежній Україні. Здавалося б, що українська мова повинна процвітати. Але ще ніколи не загрожувала їй така небезпека, як у роки незалежності. Бути чи не бути рідній мові в незалежній Україні? Питання відкрите… Це було на Херсонщині. Зустрівся я з жінкою, яка закінчила інститут слов’янських мов. Розговорилися про українську мову, якою треба викладати у вищих навчальних закладах. І почув від неї: – Зараз викладання у вузах державною мовою неможливе. Викладачі звикли до російської мови і не можуть читати лекції українською. Я відповів їй: – Шановна Оксано! Хочу згадати хлопців і дівчат, які скінчили школу в селі та вступили в інститути. Чи легко їм сприймати лекції російською мовою? І чи потрібні такі викладачі, які зневажають державну мову? Оксана не здивувалась: – Українська мова для науки не підходить. – А румунська мова підходить для науки? Албанська? То чому ж тоді наша не надається? Оксана нічого не відповіла. Поїхав якось у Запоріжжя до доньки. Зібрались гості. Розмовляють російською мовою, а я українською. Коли це один з них каже: – Хоч є з ким поговорити рідною мовою. Мова гостей була недосконалою. Дехто навіть вибачався, але вечір видався дуже приємним. Серед них був росіянин, за професією лікар, який сказав: – Ми живемо на Україні і повинні розмовляти українською мовою. У цьому місті я ходив на процедури в лікарню № 9, лікував ногу. З медсестрами я говорив своєю рідною мовою, розповідав дівчатам гуморески, і одна з них покликала колег з інших кабінетів: – Девчонки! Идите послушайте, как говорят на украинском языке. Ці дівчата ще говоритимуть українською мовою. Я в цьому не сумніваюся. А скільки таких, що несамохіть заговорили російською, а тепер повертаються до рідної мови. Наша мова найкраще збереглася по селах. Однак ті, що переїжджають до міста, часто переходять на чужу мову. Ось приклад з ринку в Запоріжжі. Із села привозять продавати городину. Господиня овочів ще годину тому говорила рідною мовою, а на ринку звертається до покупців російською, щоб не втратити їх. Я звернувся до однієї з продавщиць: – Коли ми з вами їхали на базар, ви говорили українською, а зараз чомусь російською. Невже за кілька годин забули свою мову? – Не забула, але ж тут усі говорять російською. Та добре, що ви звернули на це увагу. Тепер говоритиму рідною мовою. За рідну мову треба боротися, захищати її. Тільки так збережемо материнську мову для нащадків. Це обов’язок кожного свідомого українця.

НИНІ СЯ З’ЯВИЛА ВЕСЕЛА НОВИНА

Нині ся з’явила весела новина: В Вифлиємі Мати Божа породила сина. В яслах породила, в пелени вповила, Сіном красним, як лілея, йому постелила. Сіном постелила і сіном вкривала. Люлі, люлі, любий сину, йому заспівала. А ми, бідні люди, нічого не знали, На Поділлю, на Підгір’ю сном твердим заспали. Аж тут опівночі ясність засвітила – Всіх нас братів-українців зі сну пробудила. Приношу вам, люди, радість і надію, Що знайдете в Вифлиємі Ісуса-Месію. А ми всі зраділи, скоро повставали І бігом до Вифлиєму разом поспішали. Разом поспішали, всі одної думки, Бігли через Коломию та й несли дарунки. Бігли-поспішали добрі приятелі, Аж добігли до стаєнки вбогої оселі. Ми всі повклякали для Божої чести І складали тій дитині, що хто міг принести. Семен з Кут – медочку, а Юрко – ягницю, А Петро із Ясенова – бриндзі бербеницю. Матвій дав калачик, яблук дав Данило, Кум Павло заграв на дудку, щоб всім було мило. Кум Василь зі Стрия дав мале телятко Плеще з радості в долоні Божеє Дитятко. Гнат заграв на скрипку, Дмитро – на цимбали, Два Михайли з Дрогобича танцювати стали. Інвалід Кирило, що дістав дві рани, Заспівав стрілецьку пісню про ті Бережани. Іван Сорохатий став щось міркувати, А потім на честь Ісуса став вірші складати. Та як став складати до складу й прикладу, То усі на хвильку стихли, і віл слухав ззаду. Ой, було так добре та було так мило, Що аж Божеє Дитятко та й заговорило. Ой, звідки ви, люди, ой, звідки ви, милі, Що так гарно, так сердечно Мене звеселили? Ми є з України, з веселого краю, Там так гарно сонце сяє, наче в Божім раю. Просим Тебе, Христе, просимо, маленький: Зглянься щиро, зглянься мило на Наш край рідненький – Зішли йому долю, май усе в опіці, Слова Бог і Україна в кожнім чоловіці.

Мелодія коляди як „Дивная новина“. Записано у Старуні.

ЯНИЧАРСЬКА ІСТОРІЯ

Уважно читаю листа незнайомого мені А. П. Василенка. Він дуже плаче за минулим, зневажає все українське. Спочатку Василенко не так багато й хоче. Він пропонує відновити вулиці імені Філатова та імені Ватутіна. Але чому тільки ці вулиці? Адже в Трускавці вулиці були названі іменами Калініна, Леніна, Дзержинського, Свердлова… Чому й ці вулиці не відновити? Цікаво, чому Василенка не влаштовує назва вулиці імені Івана Мазепи? Пробачте, я й забув. Адже Іван Мазепа був „зрадником“ українського народу. То як посміли назвати вулицю Філатова іменем Івана Мазепи, іменем того, хто зрадив Петра І? Адже всі борці за волю України є зрадниками, бандитами, ворогами народу. Так думає Василенко. А ким був Микола Федорович Ватутін? Про цього „героя“ треба сказати більше. У газеті „Дзвін Севастополя“ вже була розповідь про „подвиги“ Ватутіна. Він був командувачем 1-го Українського фронту і гнав на вірну смерть тисячі й тисячі беззбройних українців – на штурм правого берега Дніпра в жовтні-листопаді 1943 р. Звільнивши Київ, Ватутін зробив Сталінові подарунок до 26-ї річниці жовтневого перевороту ціною життя сотень тисяч українців. Саме за цей злочин супроти українського народу ОУН засудила генерала Ватутіна до страти. А в лютому 1944 р. бійці УПА виконали присуд, смертельно поранивши Ватутіна біля села Милятин на межі Хмельницької та Рівненської областей. Так завершилась операція „Помста Дніпра“ – кара Божа і народна. Можна нагадати і передвоєнні „заслуги“ перед українським народом цього „полководця“ сталінської школи. У 20-х роках Ватутін брав участь у ліквідації т. зв. куркульських банд на Луганщині та Полтавщині. Все це зрозуміло, без пояснень. У 1937 р., будучи в Києві, він завзято викорінював українських буржуазних націоналістів. Після цього НКВД пускало їм кулі в потилицю – і до Биківні. Бачите, тов. Василенку, яким „героєм“ був Ватутін і яким „другом“ України. У 1947 р. Є. Вучетич створив пам’ятник Ватутіну. На підніжжі викарбувано золотом: „Генералові Ватутіну від українського народу“. Не минуло й тижня після відкриття пам’ятника, а вже якісь відчайдухи домалювали червоною фарбою після слів „від українського народу“ слово „кулі!“. Через рік МГБ схопило двох випускників ФЗО, засудивши їх на 25 років Колими. Саме їхніх батьків разом з тисячами й тисячами беззбройних селян, у колгоспних тілогрійках, за наказом Ватутіна гнали і топили в холодних водах Дніпра. Хлопці, дописуючи на пам’ятнику „кулі“, хоч у такий спосіб помстилися Ватутіну за жорстоку смерть своїх батьків. Ветеран ОУН-УПА Пантелеймон Василевський із Дрогобича зустрічався з цими хлопцями в Магадані в таборі № 19 у листопаді 1951 р. Звали тих хлопців Віктор і Сергій. Прізвищ не запам’ятав. Стільки років одна з трускавецьких вулиць носила ім’я цього злочинця! А вам, тов. Василенку, ще й цього мало. Ви наполегливо пропонуєте, щоб ця вулиця й далі називалася ім’ям вбивці. Але це не дивно. Адже для вас такі кати, як Ватутін, були „визволителями“. То кого ж називати героями? Злочинця Ватутіна чи месників УПА? Ви дуже турбуєтесь тим, що на Дрогобиччині зруйнували пам’ятники „визволителям“. А що нам принесло те визволення? Вже з перших днів „визволителі“ заповнювали тюрми, мордували, катували, розстрілювали тих людей, яких визволили. Сотнями тисяч відправляли на холод і голод у Сибір. Кістки мільйонів українців розкидані на безмежних просторах Сибіру. Ви хоч були в Дрогобичі десять років тому, де на столах були складені кістки майже п’ятисот замордованих невинних людей цими проклятими „визволителями“? Впевнений, що ви там не були. А тепер ще й плачете гіркими сльозами, що зруйнували пам’ятники катам НКВД. То хто ж ви такий? Відкрийтеся. Не бійтеся, ніхто вас не вб’є, як ви самі себе лякаєте в своїй статті. Вбивають якраз ті, хто знову хоче радянської влади. Прикладів таких тепер багато. Це Бойко, Чорновіл, Бойчишин, Гетьман… І ось минулої осені жертвою кривавої комуни став композитор Ігор Білозір. То хто кого вбиває? Та й ви в одному із своїх листів особисто мені погрожуєте. За що? За який злочин? Ви нахваляєтесь скинути мене з електрички. Можете собі уявити, що було б, якби ви виконали свою погрозу. Адже ті, кого скидають з електрички чи поїзда, не залишаються живими. Ось які ви підступні. Самі збираєтесь убивати, а кричите, що вас убивають. Це вже давно відоме комуністичне нахабство. Я подав би вас до суду, якби ви були хоч трохи розумнішим. Чому я так кажу? Адже ви хочете союзу і радянської влади. А про союз сьогодні мріють тільки божевільні. Нормальні люди союз прокляли і до нього не хочуть повертатися. Що ви на це скажете, тов. Василенко? Ви „прекрасно“ знаєте історію СРСР. Щоб у цьому кожен переконався, я процитую кілька рядків з вашої статті: „Незаслужено назвали вулицю „Героїв УПА“ в центрі міста Трускавця. Питається, які ж це герої, коли вони на стороні гітлерівців боролися проти визволителів України. Адже ніде не засвідчено, що ці герої УПА звільнили від німецьких окупантів якесь місто чи село. Нема!“. Я з вами повністю погоджуюсь. В історії СРСР і навіть в історії УРСР цього не засвідчено. Але ви чомусь не вчили історії України. Якби ви хоч трохи знали історію України, то такої брехливої нісенітниці не писали б. Треба бути зовсім неуком, щоб таке писати. Прочитавши ці рядки з вашої статті, можна повністю переконатися, що ви навіть те заперечуєте, що самі бачили в 40-х та 50-х роках. Ви „переконливо“ стверджуєте про відсутність боїв УПА з фашистами. А таких боїв було не десятки, а сотні. Я сам вам наведу кілька конкретних прикладів, які й сьогодні можна перевірити. Ще й нині живуть і свідки, і самі учасники цих боїв. Є навіть десятки пам’ятників героям УПА, які загинули в боях з фашистами. Назву лише окремі бої вояків УПА з німцями, бо щоб описати всі бої, потрібно багато книг. Ось ці приклади. 7 лютого 1943 р. сотня Івана Перегійняка здобула на деякий час місто Володимирець, ліквідувавши в цьому місті всю жандармерію. 5 жовтня 1943 р. курінь напав на місто Козин на Рівненщині. Знищено гарнізон, спалено тюрму, звільнено близько сотні в’язнів, захоплено зброю, продовольство, медикаменти. 8 жовтня 1943 р. відбувся ще один бій біля міста Володимирець на Волині. Фашисти втратили кілька десятків убитими, захоплено велику кількість зброї і навіть один непошкоджений танк. 20 березня 1943 р. відділ УПА розбив табір полонених у Луцьку і звільнив 40 полонених. 2–4 квітня 1943 р. повстанці володіли містом Горохів на Волині. Взято банк, пошту, розбито тюрму і випущено політичних в’язнів. З 3 на 4 квітня 1943 р. відділ УПА розбив карний табір на Горохівщині. Всіх в’язнів звільнено. А ця подія вас зовсім розчарує, тов. Василенко. 15 грудня 1943 р. загін УПА „Помста Полісся“ біля села Кортиліси ліквідував одного з соратників Гітлера генерала Віктора Люце зі штабом. 21 серпня 1943 р. відділ УПА, що складався з грузинів, узбеків і росіян, знищив над рікою Іквою Манилівського району на Рівненщині загін німців. Німці втратили 60 душ убитими. У цей же час азербайджанський відділ розгромив німців у Ґощанському районі на Волині. А про бій 43 Героїв УПА в Загорові на Волині з півтора тисячами німців, які мали гармати, міномети і літаки, написано книжку Мелентієм Семенюком „Лицарі Загорова“. Дві доби тривав нерівний бій. 31 повстанець загинув. 11 повстанців врятувалися. І тепер в Загорові споруджено пам’ятник Героям УПА. Ви хоч чули колись про Холодний Яр? Це на Черкащині. Тут у 20-ті роки повстанці вели героїчну боротьбу проти московських червоних банд. Тут і виникла Холодноярська республіка. А через 20 років на Волині утворилася Колківська республіка. У травні 1943 р. УПА під стягом Степана Бандери вибила німців з лісистих районів Волині і оволоділа територією у 2000 кв. км. А Колки, на той час районове місто, стало столицею повстанської Колківської республіки в тилу фашистів. Та ви цього не знали, не знаєте і не хочете знати. Ви й далі будете нахабно стверджувати, що полки УПА наступали разом з фашистами проти „визволителів“. Усе було навпаки. Це червоні партизани разом з фашистами виступали проти УПА. Вони разом з гітлерівцями намагалися знищити й Колківську республіку. Це підтверджується незаперечними фактами. Так, у листопаді 1943 р. фашисти кров’ю залили Колки. Було спалено 380 осель. Не пощадили Колки і червоні визволителі. Вони в лютому 1944 р. увірвались до цього міста. Від куль енкаведистських катів упав цвіт колківської молоді. А кого не розстріляли, того повезли до Норильська, Магадана, Воркути, Колими… Україну нищили і коричневі, і червоні фашисти. Так що червоні фашисти не визволили, а поневолили Україну. Будь вони прокляті, ці визволителі. Тому українські месники й покарали червоного злочинця генерала Ватутіна та ката Волині фашистського генерала Віктора Люце. Це два генерали, які нищили українців. А василенки, полінчуки, далекі хочуть знову назвати вулицю ім’ям червоного фашиста Ватутіна. І ще одне, тов. Василенко. Не грайте роль вар’ята. Ви такий самий Василенко, як я Михайленко. І не крийтеся. Приходьте в Трускавець. Мирно поговоримо. Я вам наведу ще цілу сотню прикладів жорстоких боїв героїв УПА з фашистами. Назву ще інші села і міста, які були звільнені повстанцями. То коли зустрінемось? Ще вам подарую історію України, щоб ви її вивчили і ніколи не баламутили комуністичною брехнею людей.

НЕСКОРЕНИЙ МУЧЕНИК

Іван Пирожак народився в селі Мокротин, що на Жовківщині. З дитинства захоплювався книгами про героїчне минуле України. Герої А. Чайковського, Б. Лепкого, Ю. Горліса-Горського гартували душу юнака. У 1941 році Іван мав можливість на власні очі у Львові побачити чорні справи московських „визволителів“ – сотні замордованих невинних людей. Це дуже вразило дитячу душу. Закінчилася війна. І. Пирожак після навчання у школі став студентом Львівського політехнічного інституту, прилучився до агітаційної антибільшовицької пропаганди. Це йому марно не минуло. 1949 року, коли було вбито Я. Галана, розпочалися масові арешти серед студентства. Потрапив до рук КДБ й Іван Пирожак. Після катувань у тюрмі Львова його привезли в один із таборів Пермської області. Вже у перші дні перебування в таборі Іван говорить своїм хлопцям: „Дорогі друзі! Боротися за Україну можна всюди. Ми повинні боротися за неї і за колючим дротом“. Це не були тільки слова. Найнадійніші хлопці згуртувались. У таборі створено організацію ПАСУН – Повстанську Армію Серця Українського Народу. Згуртували всіх хлопців із Західної України. Не залишили поза увагою й хлопців зі Східної України, литовців, латвійців, грузинів, свідомих росіян. Жорстокою була боротьба в цьому таборі зі злодіями в законі. Вони забирали не тільки пакунки, а й останню пайку хліба. В цьому було зацікавлене й табірне начальство. Не могли миритися з таким станом засуджені українці. Юнаки готувалися до серйозного опору. І в 1952 році настав час випробувати свої сили. Одного дня хлопець приніс посилку, і відразу в барак зайшли злодії, щоб забрати її. Хтось закричав: „Бий грабіжників!“ На цей заклик засуджені кинулись на непрошених гостей з кийками. Чотирьох грабіжників було вбито за одну хвилину, а їхні трупи викинуто з бараку. По цілому таборі промайнуло: „Наших б’ють!“ І сотні злодіїв кинулись у наступ. В бараці до цього приготувались. У дверях зробили барикади. Грабіжники наступали, як татари. Та тільки хтось із них показав голову, як отримував удар кийком. Наступаючі пробували пролізти через вузенькі вікна, але й тут їх вітали кийками та піками. Солдати перегородили доступ до бараку чергами з кулеметів, а хлопці билися на життя чи смерть. І грабіжники відступили, залишивши біля бараку десятки вбитих та поранених. Це була велика перемога політв’язнів. Через кілька днів всіх злодіїв етапували в інший табір. Радості не було меж. У таборі хлопці вивчали історію України, українську літературу, географію. У радянській школі цього ніколи не вчили. Мали активний зв’язок із в’язнями сусідніх таборів. У 1956 році почалося звільнення в’язнів. Стали вільними найактивніші члени організації: Козак Антон, Гасай Василь, Тотарнюк Григорій, Гладиш Івась, Шарун Юліан, Волуйко Богдан з Львівщини, Гогільчин Василь з Івано-Франківщини, Задерей Антон з Волині. Не всі прізвища запам’ятав. Вийшов на волю і Пирожак Іван. Він влаштувався на роботу у Львові. Жив трохи в місті, трохи в рідному селі Мокротин. Організація ПАСУН продовжувала діяти. Так було до 1962 року. Влітку того ж року хату в Мокротині обступили кадебісти. Пирожака арештували вдруге. Слідство, суд. Тепер Іванові знайшли місце у Воркуті. Відбув там 18 років. Після звільнення Іван приїхав у рідний Мокротин. Та не дозволили кадебісти йому там жити. Змушений був оселитися в м. Орджонікідзе на Дніпропетровщині. Тут і одружився. У 1991 році Іван звертається до В’ячеслава Чорновола, щоб той допоміг йому повернутися на Львівщину. Чорновіл відповів Іванові: „Дорогий Іване! Такі люди дуже потрібні на Дніпропетровщині. Ти там більше зробиш для України, як на Львівщині“. Іван послухав Чорновола і повернувся в Орджонікідзе. У зрусифікованому середовищі І. Пирожак активно бореться за права української мови, за утвердження державності. Не раз йому погрожували розправою, всіляко перешкоджали, але незламна воля борця допомагала вистояти. Зерна національної духовності, засіяні ним, знайшли гарний ґрунт у середовищі свідомої генерації української молоді. У 2000 році він помер. Спи спокійно, пане Іване, у своїй незалежній українській землі!

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Ців’юк Дмитро

За волю розбійник не стане

Редактор видання Ярослав Радевич-Винницький

ВФ «Відродження» заснована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним

Президент фірми Василь Іванишин Головний редактор Ярослав Радевич-Винницький Директор фірми Ігор Бабик Комп’ютерний набір Наталя Міштурак Коректор Наталя Мусійчук

Підписано до друку 01.03.2004. Формат 60х841/16. Папір офс. № 1 (текст). Гарнітура SchoolBook. Офсетний друк. Умовн. друк. арк. 4,67. Обл.-вид. арк. 4,08. Зам. № 154.

Видавнича фірма «Відродження» 82100, м. Дрогобич, вул. Т. Шевченка, 2. Для листів: аб/с 10480, м. Львів-49, 79049. http://www.vidrodzhenia.org.ua http://home.lviv.farlep.net/~babyk e-mail: babyk@lviv.farlep.net Тел. (office): (03244) 3-73-59. Факс (office): (03244) 3-72-93. Тел./факс (видавничий відділ): (0322) 40-59-39.

Поліграфічний технікум УАД 79005, м. Львів, вул. В. Винниченка, 12. Тел.: (0322) 76-65-89 Ців’юк Дмитро Ц56 За волю розбійник не стане.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 2004.– 80 с. ISBN 966-538-146-6 Книжка „За волю розбійник не стане“ – це збірник публіцистичних статей людини, яка на своєму життєвому шляху ніколи не зрадила ідеали українського народу і завжди діяла в ім’я його державної незалежності і соборності. Видання адресоване широкому загалові читачів, насамперед молоді, яку цікавить наше минуле і хвилюють проблеми сучасності.

УДК 821.161.2-92 ББК 84.4УКР-4

stasiik Віталій Стахов
514 дні(в) тому 18.10.2008 12:25:07

Коментарі: 0 Група: Загальні

	Хто на сайті?
	Анонімні: 2, Зареєстровані: 0 (?)

	ЗАЧЕКАЙТЕ